Жан-Крістоф Ґранже - Останнє полювання

— Що мене шокує, — заговорила далі Івана, — то це задоволення, з яким ці ідіоти вбивають тварин.

— Задоволення приносить не саме вбивство, а процес вистежування. А ще — технічна майстерність.

— Це просто супермайстерність — убивати беззахисних тварин.

— Я здаюся, — зітхнув він. — Але одразу видно, що ти ніколи не бачила дика на лінії прицілу…

— Кого?

Ньєман усміхнувся й похитав головою.

— Ти геть нічого в цьому не тямиш. Ходімо, час укладати тушку в люлю.

На цих словах він широким жестом відчинив вікно-двері.

— Так вирішив і вбивця, — промимрила Івана, викидаючи недопалок у ніч.

— Як?

— Убивши Юрґена, він відновив світову рівновагу.

Івана була права: вбивця «зняв», як кажуть мисливці, елемент, що загрожував гармонії його всесвіту. Але якого саме всесвіту? І що такого зробив Юрґен, щоб порушити який-небудь порядок?

— У тебе є список запрошених на полювання? — зненацька запитав Ньєман.

— Я вже його вам давала.

— Їх усіх допитали?

— Звичайно, наступного дня після того, як знайшли тіло.

— Скільки їх було?

— Сорок із чимось. Усі клянуться, що не виходили з мисливського будинку. Перевірити неможливо. Кажу ж, мобільні були під забороною.

Ньєман зайшов до будинку.

— Попрацюй годинку-дві й поспи трохи. Завтра допитаємо твого дружбана.

— Якого дружбана?

— Томаса Краусса, екозахисника, великого мученика за добру справу.

«Коли просуваєшся лісом, уже не йдеться про те, щоб думати, аналізувати, передбачати. Треба лише спостерігати. Ідеш сам-один, не поспішаючи, зливаєшся з лісом. Зосереджений на сто відсотків. Звуки, які можеш викликати, звуки, з якими рухається здобич… Ось і все, що має значення».

«Це знають усі піршери: ти йдеш, шукаєш, але вже відчуваєш зв’язок зі своєю мішенню. Своєрідна вібрація, електричний струм, що єднає вас…»

Лежачи на ліжку з ноутбуком на колінах, Ньєман дивився на ютубі відео німецьких піршерів із субтитрами. Усі були вдягнені в лоден. У питанні камуфляжу існувало кілька шкіл. Але в Німеччині, схоже, абсолютним фаворитом був лоден, м’яка й нечутна тканина.

«Під час вистежування втрачаєш відчуття часу й простору. Перетворюєшся на безтілесний дух. Плинеш лісом. Це транс…»

Перед Іваною Ньєман грав роль адвоката диявола, але сам він також не розумів радості полювання. Мисливці на кшталт його дідуся, які могли увесь вечір описувати красу великого оленя, застиглого в призахідних променях, але яким вигляд цієї краси навіював лише одне бажання — вистрілити, — нагадували йому меломана, який, просльозившись від «Реквієму» Моцарта, квапиться негайно спалити ноти.

Флік поклацав по клавіатурі й запустив іще один репортаж про техніки піршу: камуфляж, вітер, розбір слідів, урахування фази місяця, який впливає на поведінку тварини… Такі штуки Ньєману були набагато ближчі. Справжні техніки, які він розумів і якими захоплювався як флік, що займається вистежуванням найнебезпечнішої на світі здобичі.

Одержані відомості зміцнювали його глибоке переконання: убивця Юрґена був не екоактивістом, а навпаки — великим мисливцем. Ось як йому вдалося заманити спадкоємця й заскочити його зненацька на його ж території, у лісі. Ось як йому вдалося не залишити слідів. Так розчинитись у повітрі міг лише хижак, який повністю злився з природою. До того ж — у цьому Ньєман не сумнівався — дубова гілочка між зубами Юрґена була виявом поваги.

Згадавши про це, Ньєман пошукав інші подібні традиції. Предмети, які мисливці залишали на трупі здобичі. Окрім останнього кусу, до них належав і «лом» — гілочка благородного дерева, яку переламують і кладуть убитій тварині на плече. Ця гілочка могла набувати різних значень залежно від її положення, місця на тілі, куди її поклали, а також способу, яким її переламали. У випадку з Юрґеном ніякого лому не знайшли, але, можливо, гілочку змів вітер або ж там пройшла якась тварина.

Треба було показати фото з місця злочину піршеру: можливо, положення тіла чи якийсь інший аспект цієї сцени не розшифрували до кінця.

Цієї миті флік почув знадвору глухий звук удару. Він прислухався. Одразу ж пролунав другий удар, іще більш приглушений. Він підскочив і схопив пістолет, побіг до вікна й примружився, щоб розгледіти, що відбувається внизу, — йому спало на думку, що до Скляної вілли хтось намагається вдертися.

Ньєман нічого не бачив і не міг знайти, де відчиняється вікно. Натягнувши піджак і черевики, він вийшов із кімнати й спустився сходами, намагаючись рухатись якомога тихіше.