Я знову гортаю назад. Мова чітка, стиль ясний, він не залишає сумнівів. Та все ж здається, що шістдесят п’ять мільйонів років — це дуже давно.
Уже стемніло, коли я сідаю на потяг, щоб їхати назад. Вітер несе з собою легкий сніжок — pirhuk. Моя свідомість реєструє це, неначе я перебуваю під анестезією.
У великому місті починаєш особливим чином дивитися на світ навколо себе. Сфокусований, випадково вибірковий погляд. Якщо роздивляєшся пустелю або крижану поверхню, то дивишся інакше. Деталі вислизають з фокуса заради цілого. Такий погляд бачить іншу реальність. Якщо таким чином дивитися на обличчя, воно починає розчинятися в змінному ряду масок.
Для такого погляду хмара пари від дихання людини, та пелена охолоджених крапель, яка за температури нижче восьми градусів Цельсія утворюється у видихуваному повітрі, не просто спостережуване на відстані до 50 сантиметрів від рота явище. Це щось складніше — зміна структури простору навколо теплокровної істоти, аура незначних, але очевидних температурних зрушень. Я бачила, як мисливці стріляють зайців-біляків зимової беззоряної ночі з відстані двісті п’ятдесят метрів, прицілившись тільки в хмарку навколо них.
Я не мисливець. І всередині себе я занурена в сон. Можливо, я близька до того, щоб здатися. Але я відчуваю його на відстані п’ятдесяти метрів — до того, як він може почути мене. Він чекає між двома мармуровими колонами, які стоять обабіч воріт, що ведуть від Странваєн до сходів будинку.
У районі Нерребро люди можуть стояти на розі вулиці і в підворіттях, там це не має ніякого значення. На Странваєн це не нормально. До того ж я стала надчутливою. І я струшую з себе бажання здатися, роблю кілька кроків назад і опиняюся в саду сусідів.
Я знаходжу дірку в огорожі, як я багато разів робила в дитинстві, пролізаю всередину і чекаю. За кілька хвилин я бачу другого. Він розмістився біля рогу будиночка воротаря, там, де під’їзд до будинку робить поворот.
Я йду назад, до того місця, звідки можу підійти до дверей кухні під таким кутом, щоб бути непомітною для них обох. У темряві вже майже нічого не видно. Чорна земля між трояндами тверда як камінь. Басейн для птахів оточений великим заметом.
Рухаючись уздовж стіни будинку, я раптом несподівано розумію, що мені, якій раніше так часто ввижалося переслідування, можливо, до цього моменту і не було на що особливо скаржитись.
Моріц сидить один у вітальні, я бачу його через вікно. Він сидить у низькому дубовому кріслі, стискаючи його ручки. Я йду далі, навколо будинку, повз головний вхід, уздовж бічної стіни будинку до виступаючої її частини. У буфетній світло. Там я і бачу Бенью, що наливає в склянку холодне молоко. Молоко підкріплює сили такого вечора, коли треба спостерігати і чекати. Я підіймаюся пожежною драбиною. Вона веде до балкона перед тією кімнатою, яка колись була моєю. Я забираюся всередину й навпомацки пробираюся далі. Коробку доставили — вона стоїть на підлозі.
Двері в коридор відчинені. Внизу, в передпокої, Бенья проводжає Нігтя.
Я бачу, як він темною тінню йде по доріжці. У напрямку до гаража, потім заходить у маленькі двері.
Звичайно ж, вони поставили машину в гараж. Моріц злегка пересунув свою, якою він користується щодня, щоб звільнити їм місце. Громадяни зобов’язані надавати всіляку допомогу поліції.
Я навшпиньки спускаюся по сходах. Мені вони добре знайомі, тож я не роблю ніякого шуму. Спускаюся в хол, проходжу повз гардероб і заходжу до маленької вітальні. Там стоїть Бенья. Вона мене не бачить. Вона стоїть, дивлячись на Ересунн. На вогні в гавані Туборґ, на Швецію і форт Флак. Вона наспівує. Не те щоб радісно і спокійно. Радше напружено. Сьогодні вночі, думає вона, схоплять Сміллу. Цю ескімоську дурепу.
— Бенья, — кажу я.
Вона блискавично, немов у танці, обертається. Але враз завмирає.
Я нічого не кажу, просто показую на двері, і, похнюпивши голову, вона йде попереду мене у вітальню.
Я стою в дверях, де з-за довгих штор мене не видно зовні.
Моріц підводить голову і бачить мене. Вираз його обличчя не міняється. Але обличчя стає нещаснішим, замученішим.
— Це я.
Бенья стає поряд з ним. Він належить їй.
— Це я їм подзвонила, — каже вона.
Він шкребе рукою підборіддя. Сьогодні увечері він не голений. Щетина чорна, місцями із сивиною. Говорить він тихо й покірно.
— Я ніколи не говорив, що я бездоганний, Смілло.
Це я вже чула безліч разів, але не наважуюся нагадати йому про це. Вперше в житті я бачу, що він старий. Що він колись, може дуже скоро, помре. Мить я борюся з собою, потім здаюся, і мене охоплює співчуття. У цю злощасну мить.
Читать дальше