Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— Вони чекають тебе на вулиці, — каже Бенья. — Вони заберуть тебе. Тобі тут нічого робити.

Я не можу не захоплюватися нею. Щось схоже на це оскаженіння можна спостерігати у самок білих ведмедів, що захищають своїх дитинчат.

Моріц наче не чує її. Голос його як і раніше тихий, зосереджений. Неначе він радше звертається до самого себе.

— Адже я так хотів спокою. Я так хотів, щоб навколо мене була сім’я. Але в мене це не вийшло. Ніколи не виходило. Все виходить з-під мого контролю. Коли я побачив ту коробку, яку принесли сьогодні увечері, я зрозумів, що ти знову їдеш. Як і багато разів раніше. Я став дуже старий, щоб повертати тебе додому. Можливо, і тоді не треба було цього робити.

Його очі наливаються кров’ю, коли він дивиться на мене.

— Я не хочу відпускати тебе, Смілло.

У житті кожної людини існує можливість досягти визначеності. Він цю можливість утратив. Ті внутрішні протиріччя, які зараз притискають його до крісла, мучили його і тоді, коли йому було тридцять, коли він став моїм батьком, коли я узнала його. Минулі роки лише підірвали сили, необхідні йому для боротьби з ними.

Бенья облизує губи.

— Ти сама вийдеш до них, — каже вона, — чи мені їх покликати?

Все своє життя, скільки я себе пам’ятаю, я намагалася покинути цей дім, цю країну. Кожного разу доля використовувала Моріца як своє покірне знаряддя, щоб покликати мене назад. У цю мить стає так ясно, як не було ясно з самого мого дитинства, що свобода вибору — це ілюзія, що життя веде нас через багато гірких, безглуздих, повторюваних зіткнень з тими проблемами, яких ми не вирішили. Якоїсь іншої миті мене б ця думка потішила. Але тепер я дуже втомилася. Тому я підкоряюся і готуюся здатися.

Тут Моріц устає.

— Бенья, — каже він, — ти залишишся тут.

Вона здивовано дивиться на нього.

— Смілло, — каже він, — що я повинен зробити?

Ми, примружившись, дивимося одне на одного оцінюючим поглядом. У ньому щось зрушилося.

— Машина, — кажу я. — Піджени машину до заднього входу. Ближче, щоб ти непомітно від них міг винести коробку. І щоб я могла вийти і лягти на підлогу між сидіннями.

Коли він виходить з кімнати, Бенья сідає в його крісло. Її обличчя відчужене, невиразне. Ми чуємо, як заводиться машина, як вона виїжджає з гаража, чути скрип коліс по гравію перед дверима. Звук відчинюваних дверей. Обережні кроки Моріца, що з напругою несе коробку наниз.

Коли він заходить у кімнату, на ньому гумові чоботи, непромокальне пальто і шапка. Він зупиняється на мить у дверях. Потім повертається спиною і йде.

Коли я встаю, Бенья неквапно йде за мною. Я заходжу до маленької вітальні, де стоїть телефон, і набираю номер. Трубку відразу ж знімають.

— Я їду, — кажу я. І вішаю слухавку.

Коли я обертаюся, переді мною стоїть Бенья.

— Коли ви поїдете, я вийду до них і відправлю їх за вами.

Я підходжу до неї впритул. Великим і вказівним пальцями я хапаю через трикотажні брюки її венерин горбик і стискаю його. Коли вона відкриває рот, я другою рукою хапаю її за горло і натискаю на трахею. Її очі стають великими, і в них з’являється страх. Вона опускається навколішки, і я услід за нею, поки ми не опиняємося на підлозі одна перед одною. Вона більша і важча за мене, але її сила і злість реалізуються по-іншому. У Королівському театрі не вчать знаходити своєму гніву фізичне вираження.

— Бенья, — шепочу я, — не заважай мені.

Я натискаю сильніше. На її верхній губі виступають крапельки поту.

Потім я її відпускаю. Вона не вимовляє ні звуку. Її обличчя застигло від страху.

Двері з холу відчинені. Машина стоїть біля самісінького входу. Я заповзаю всередину. На задньому сидінні стоїть моя коробка. Мене прикривають пледом. Моріц сідає на переднє сидіння.

Біля гаража машина зупиняється. Скло опускається.

— Дуже вдячні вам за допомогу, — каже Ніготь.

І ми їдемо.

У клубі воднолижників «Скоуховед» широкий дерев’яний схил спускається з високого пірса в море. Там чекає Ландер. На ньому водонепроникний комбінезон, що становить єдине ціле з чобітьми. Комбінезон чорного кольору.

Чорного кольору і той брезент, яким закрито дах його машини. Це не «ягуар», а «лендровер» з високим кузовом.

Чорного кольору і гумовий човен, що лежить під брезентом, — «зодіак» з цупкої прогумованої тканини з дерев’яним дном. Моріц хоче допомогти, але не встигає. Легким ривком маленький чоловічок знімає човна з машини, перевертаючи його собі на голову, а потім плавним рухом опускає вниз.