Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я згадую шрами на зап’ястях і кісточках, темні, як металеві браслети.

— Це він викачував воду з моїх легенів. І робив мені штучне дихання. Нам довелося довго чекати. У них був тільки маленький газотурбінний вертоліт, а погода була погана. Поки ми летіли, він весь час робив мені масаж серця і давав кисень.

— Летіли куди?

— У Скоресбюсунд. У нас були навчання в Гренландії. Було холодно. Але йому було все байдуже.

Сніг змикається навколо нас безладними ґратами, диким хаосом косих ліній.

— Він зник, — кажу я. — Я намагалася додзвонитися до нього. Хтось незнайомий бере трубку. Можливо, його заарештовано.

За хвилину до появи судна я вже відчуваю, що воно поряд. Якірні ланцюги, що натягаються, повільний рух усієї масивної вихлястої громадини.

— Забудь його, дитинко. Тим, хто залишається, доводиться забувати.

З лівого борту — маленький бон біля підніжжя крутого трапа, що освітлюється самотнім жовтим вогником. Він не вимикає мотор, а приводить човен у рівновагу, міцно вхопившись за залізну балку.

— Ти можеш повернутися назад, Смілло.

У ньому є щось зворушливе, неначе тільки зараз він розуміє, що це вже не гра.

— У тому-то й річ, — кажу я, — що у мене немає нічого, до чого б варто було повертатися.

Я сама закидаю коробку на бон. Коли я забираюся услід за нею й обертаюся, він стоїть мить, дивлячись на мене, маленька фігурка, яка підіймається й опускається, підкоряючись танцюючому рухові великого гумового човна. Потім він, повернувшись, відштовхується від бона.

Каюта завбільшки два з половиною на три метри. Та все ж тут примудрилися поміститися раковина із дзеркалом, шафа, ліжко з лампою, полиця для книжок, під ілюмінатором — маленький письмовий стіл із стільцем, а на столі — великий собака.

Він займає простір від перегородки до середини ліжка, тобто завдовжки він під два метри. Очі в нього сумні, лапи темні, і щоразу, коли судно перехняблюється, він намагається доторкнутися до мене. Якщо йому це вдасться, я вмить розпадуся на складові частини. М'ясо відстане від кісток, очі витечуть з очних ямок і випаруються, нутрощі виваляться назовні й луснуть хмарою болотного газу.

Але собака сюди не належить. Він взагалі не має стосунку до світу, що оточує мене. Собаку звуть Ааюмаак, і він зі Східної Гренландії. Моя мати привезла його з собою, побувавши в гостях в Аммассаліку. Зустрівши його там, вона зрозуміла, що той неодмінно має бути і в Кваанааку, і з того часу бачила його регулярно. Собака цей ніколи не торкається землі, ось і зараз він лине на деякій відстані від письмового столу. Він тут тому, що я пливу на цьому судні.

Я завжди боялася моря. Мене так і не змогли змусити сісти в каяк, хоча це було найбільшим бажанням моєї матері. Я так ніколи і не ступала на палубу «свана», який належав Моріцу. Одна з причин, через які я люблю лід, полягає в тому, що він закриває воду і робить її твердою, надійною, прохідною і зрозумілою. Я знаю, що хвилі за бортом стають вищими і вітер посилюється, а десь далеко попереду форштевень «Кроноса» врізається у воду, розбиваючи її й посилаючи уздовж фальшборту ревучі каскади, які за шибкою мого ілюмінатора перетворюються на дрібні шиплячі бризки, що біліють у ночі. У відкритому морі немає орієнтирів, є тільки аморфне, хаотичне переміщення безладних водяних мас, які здіймаються, розбиваються і рухаються вперед, і на поверхню обрушуються нові потоки води, вони зіштовхуються, утворюючи водоверть, зникають, виникають знову і нарешті пропадають безслідно. Цей безлад поступово проникне в лімфатичні судини моєї системи рівноваги і позбавить мене здатності орієнтуватися в просторі, він проб’ється в мої клітини й порушить в них концентрацію солей і тим самим провідність нервової системи, зробивши мене глухою, сліпою і безпорадною. Я боюся моря не тому, що воно хоче поглинути мене. Я боюся його, тому що воно прагне відняти у мене вміння орієнтуватися, мій внутрішній гіроскоп, моє знання того, де верх, а де низ, мій зв’язок з Абсолютним Простором.

Неможливо вирости в Кваанааку, не виходячи в море. Неможливо, навчаючись в університеті і працюючи, подібно до мене, в експедиційних загонах по закиданню провізії і устаткування та провідником по Північній Гренландії, не опинитися в ситуації, коли треба плисти водою. Я побувала на багатьох суднах і провела там більше часу, ніж про це хотілося б згадувати. Якщо я не перебуваю прямо посеред палуби, мені, як правило, вдається витіснити це із свідомості.