Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

З УКВ-приймача доноситься постійний тріск. Не дивлячись, він простягає руку і вимикає його. Стає тихо.

— Ви на борту, бо нам була потрібна покоївка. Стюардеса, як це тепер називається. І ні з якої іншої причини. Минулого разу ми розмовляли про прийом на роботу, і ні про що інше.

У хляпаючих чоботях і в надто великому светрі я почуваюся маленькою дівчинкою, яку беруть у шори. Він навіть не дивиться на мене.

— Нас не повідомили, куди ми прямуємо. Про це ми дізнаємося пізніше. До цього моменту ми просто йдемо на північ.

У ньому щось змінилося. Це його сигарета. Її немає. Можливо, він взагалі не курить у морі. Можливо, він іде в море, щоб звільнитися від влади гральних столів і сигарет.

— Штурман Сонне покаже вам судно і введе в курс ваших службових обов’язків. Вони полягають у повсякденному прибиранні. Ви також відповідатимете за прання білизни на судні. Окрім цього, ви іноді подаватимете їжу офіцерам.

Чому ж він усе-таки взяв мене з собою? Коли я доходжу до дверей, він окликає мене, голос його тихий і сповнений гіркоти:

— Ви чули, що я сказав? Так? Ви розумієте, що ми не знаємо, куди пливемо?

Сонне чекає на мене біля дверей. Молодий, правильний, коротко стрижений. Ми спускаємося на один ярус, на шлюпкову палубу. Він повертається до мене і, стишивши голос, серйозно говорить:

— У цьому плаванні у нас на борту представники судновласника. Їхні каюти на шлюпковій палубі. Вхід туди категорично заборонено. Якщо тільки вас не попросять обслуговувати їх за столом. І ні в якому іншому разі. Ніякого прибирання, ніяких дрібних доручень.

Ми спускаємося нижче. На прогулянковій палубі містяться пральня, сушильня, комора для білизни. На верхній палубі, де моя каюта, розташовані житлові приміщення, робочі приміщення старшого механіка й електрика, кают-компанія, камбуз. На другій палубі холодильник і морозильник для продуктів, комори, дві майстерні, вуглекислотна. Усе це розташоване в надбудові і під нею, далеко попереду міститься машинне відділення, паливні танки, коридори і трюм.

Я йду за ним на верхню палубу. Коридором повз свою каюту. В кормовій частині по правому борту міститься кают-компанія. Він штовхає двері, і ми заходимо.

Без поспіху я оглядаю приміщення, в якому налічую одинадцять чоловік: п’ятеро данців, шестеро азіатів. Троє чоловіків схожі на маленьких хлопчиків.

— Смілла Ясперсен, нова стюардеса.

Так було завжди. Я одна стою в дверях, переді мною сидять решта. Це може бути школа, це може бути університет, це може бути будь-яке інше збіговище людей. Зовсім не обов’язково, що вони настроєні проти мене, можливо, їм до мене цілком байдуже, але майже завжди виникає відчуття, що їм не дуже хочеться зайвого клопоту.

— Верлен, наш боцман. Хансен і Моріс. Вони троє відповідають за роботи на палубі. Марія і Фернанда, суднові помічники.

Це дві жінки.

У дверях камбуза стоїть великий, огрядний чоловік з рудуватою бородою, у білому костюмі кухаря.

— Урс. Наш кок.

У кожному відчувається покора і дисципліна. За винятком Яккельсена. Він, із сигаретою в зубах, прихилився до стіни під табличкою «Курити заборонено». Одне його око прикрите від диму, тоді як другим оком він задумливо роздивляється мене.

— Це Бернард Яккельсен, — каже штурман. Він на мить замовкає. — Він теж працює на палубі.

Яккельсен не звертає на нього ніякрї уваги.

— Ясперсен мусить підтримувати чистоту в каютах, — каже він. — Вона матиме що робити, вигрібаючи за одинадцятьма членами екіпажу й чотирма офіцерами. У мене, наприклад, просто манія пускати все на підлогу.

Через те що гумові чоботи мені великі, шкарпетки з мене сповзли. Не можна гідно існувати в шкарпетках, що сповзли. Якщо ти до того ж утомився і тобі страшно. А вони сміються. І це зовсім не добрий сміх. Але від худої фігурки Яккельсена йде перевага, якій усі підкоряються.

Я втрачаю самовладання. Схопивши його за нижню губу, міцно стискаю її. Вона відкопилюється. Коли він хапається за кисть моєї руки, я, взявши лівою рукою його мізинець, відгинаю назад верхню фалангу. 3 вереском, схожим на жіночий, він падає навколішки. Я натискаю сильніше.

— Знаєш, як я прибиратиму в твоїй каюті, — кажу я. — Я відчиню ілюмінатор. А потім уявлю собі, що переді мною велика шафа. І все туди запхну. А потім змию солоною водою.

Потім я відпускаю його і відступаю вбік. Але він і не намагається схопити мене. Він повільно встає і підходить до вставленої в рамку фотографії «Кроноса» на тлі столоподібного антарктичного айсберга. Він розпачливо дивиться на своє віддзеркалення в склі.