Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— Яка гидота, — каже Бенья.

Ми всі троє схилилися над знімками.

— Я так і думав, — каже Лаґерманн, — я так і думав, що це має бути якийсь черв’як.

— Стаття в «Nature», — каже Моріц, — присвячена діагностуванню таких паразитів за допомогою рентгена. Це дуже складно, якщо немає звапніння тканини навколо них. Оскільки серце більше не б’ється, дуже важко змусити контрастну речовину поширитися по тілу.

— Але тут мова про Гренландію, — кажу я. — А не про тропіки.

Моріц киває:

— Але ти підкреслила назву статті на аркуші. Її написав Лоєн. Це один з основних напрямів його досліджень.

Лаґерманн постукує по знімку:

— Я нічого не знаю про тропічні хвороби. Я судово-медичний експерт. Але в цих двох людей щось упровадилось. Щось, можливо, схоже на черв’яка, можливо, на щось інше. Воно залишило канал завдовжки сорок сантиметрів і щонайменше два міліметри в діаметрі. Що проходить прямо через діафрагму і м’які тканини. Що потрапляє в ділянки, зруйновані в результаті цього запальним процесом. Цим двом панам було наплювати на тротил. Вони померли ще до вибуху. Померли, бо щось — біс його знає, що це було, — просунуло голову відповідно в серце і печінку.

Ми стоїмо, розгублено дивлячись на знімки.

— Найбільш підходящою людиною для вирішення цієї проблеми, — каже Моріц, — був би, напевно, Лоєн.

Лаґерманн дивиться на нього примружившись.

— Так, — каже він. — Було б цікаво послухати, що він може сказати. Але, мабуть, щоб бути впевненими в щирості його відповідей, нам би довелося прив’язати його до стільця, дати йому пентотал натрію і приєднати його до детектора брехні.

Я дуже хочу зрозуміти Бенью. І в цю хвилину більше, ніж будь-коли.

Так було не завжди. Не завжди мені конче треба було зрозуміти. В усякому разі, я кажу собі, що так було не завжди. Коли я вперше приїхала в Данію, я лише сприймала явища. У їх жаху, або красі, або тяжкому смутку. Але при цьому не відчуваючи особливої потреби пояснювати собі їх.

Часто, коли Ісайя приходив додому, йому нічого було їсти. За столом у тютюновому диму сиділа зі своїми друзями Юліана, і був сміх, і сльози, і жахливе пияцтво, але не було навіть п’яти крон, щоб спуститися й купити смаженої картоплі. Він ніколи не скаржився. Він ніколи не лаяв свою матір. Він не дувся. Терпляче, мовчки, обережно він ухилявся від простягнутих до нього рук і йшов. Щоб, коли це можливо, знайти інший вихід. Іноді бував удома механік, іноді — я. Він міг просидіти в моїй вітальні годину чи більше, не кажучи, що він голодний. Твердо дотримуючись правил гренландської ввічливості, що доходить до дурості.

Коли я готувала йому їду, коли варила скумбрію вагою півтора кілограма і давала йому її цілком долі на газеті, бо саме там йому найбільше подобалося їсти, і він обома руками, не кажучи ні слова, з методичною ґрунтовністю розправлявся з цілою рибиною, з’їдав очі й висмоктував мозок, обсмоктував хребет і гриз плавці — ось у таку хвилину в мене іноді виникало бажання пояснити. Спробувати зрозуміти різницю між дитинством у Данії і дитинством у Гренландії. Щоб осягнути принизливі, втомливі, одноманітні емоційні драми, які зв’язують європейських дітей і батьків взаємною ненавистю і залежністю. І щоб зрозуміти Ісайю.

Глибоко в душі я знаю, що прагнення осягнути веде до сліпоти, що бажання зрозуміти несе в собі жорстокість, яка затьмарює те, до чого прагне розуміння. Тільки сприйняття має чуйність. У такому разі я, напевно, і слабка, і жорстока. Мені ніколи не вдавалося відмовитися від цих спроб.

На перший погляд у Беньї є все. Я знайома з її батьками. Це підтягнуті і стримані люди, вони грають на роялі, говорять іноземними мовами, а щоліта, коли балетна школа Королівського театру закривалася, вони, їдучи на південь у дім на Коста Смеральда, брали з собою кращого французького балетного педагога, щоб той кожного ранку на оточеній пальмами терасі ганяв Бенью, бо так вона сама захотіла.

Можна було б подумати, що людина, яка ніколи не страждала або не діставала відмови ні в чому скільки-небудь серйозному, знайде спокій усередині себе. Довгий час я неправильно оцінювала її. Коли вона ходила по дому перед нами з Моріцом, одягнена тільки в свої маленькі трусики, і закривала лампи червоними шовковими хустками, бо світло ріже їй очі, і весь час домовлялася про щось із Моріцом, а потім відмовлялася, бо, як вона говорила, сьогодні їй потрібно зустрітися зі своїми однолітками, мені здавалося, що це в них така гра. Що вона на незбагненній хвилі самовпевненості випробовувала свою молодість, красу і привабливу силу на Моріці, котрий майже на півсотні літ старший за неї.