Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— Ви з Гренландії?

Завдяки своєму професійному досвіду він помічає це.

— Моя мати була з Туле. Це ви… обстежували Ісайю?

Він ствердно киває.

— Я хотіла б дізнатися, чому він помер.

Це питання виявляється для нього дещо несподіваним.

— Від падіння.

— Але що це означає, суто фізично?

Він замислюється на хвильку, бо не звик формулювати цілком очевидні речі.

— Він упав з висоти сьомого поверху. Просто порушується цілісність організму.

— Але на його тілі не було помітно ніяких ушкоджень.

— Це буває при падінні, моя мила фру. Але…

Я знаю, що він хоче сказати. «Це лише поки не розітнеш. А коли розітнеш — суцільні осколки кісток і внутрішні крововиливи».

— Але це не так, — закінчує він.

Він випростується. У нього є інші справи. Розмова доходила кінця, так і не почавшись. Як і багато інших розмов до і після цієї.

— На тілі були сліди насильства?

Я не здивувала його. У його віці та з його родом діяльності важко чому-небудь здивуватися.

— Ніяких, — каже він.

Я сиджу, не кажучи ні слова. Завжди цікаво занурити європейця в мовчання. Для нього це порожнеча, в якій напруга наростає, стаючи нестерпною.

— Що навернуло вас на цю думку?

Тепер він випустив «фру». Я не реагую на запитання.

— Як вийшло, що ця організація з її функціями не в Гренландії? — питаю я.

— Інституту лише три роки. Раніше не існувало Гренландського центру автопсії. Державний прокурор в Готхопі, якщо виникала потреба, звертався по допомогу до Інституту судової медицини в Копенгагені. Ця організація виникла недавно і тут тимчасово. Все має переїхати до Готхопа протягом наступного року.

— А ви самі? — кажу я.

Він не звик, щоб його допитували, ще хвилина — і він перестане відповідати.

— Я очолюю Інститут арктичної медицини. Але раніше я був судовим патологоанатомом. У період організації я виконую обов’язки керівника Центру автопсії.

— Ви проводите всі судово-медичні розтини гренландців?

Я вдарила наосліп. Але це, мабуть, важкий, різаний м’яч, бо Лоєн на мить заплющує очі.

— Ні, — каже він, але тепер вимовляє слова поволі. — Я іноді допомагаю Данському центру автопсії. Щороку у них тисячі справ з усієї країни.

Я думаю про Жана П’єра Лаґерманна.

— Ви сам робили розтин?

— У нас діють певні правила, яких ми дотримуємо, за винятком абсолютно особливих випадків. Присутній один з лікарів, якому допомагає лаборант та іноді медсестра.

— Чи можна подивитися висновок про розтин?

— Ви б усе одно його не зрозуміли. А те, що ви змогли б зрозуміти, вам було б неприємно.

На мить Лоєн втрачає контроль над собою. Але одразу бере себе в руки.

— Такі висновки передаються до поліції на їх офіційний запит про результати розтину. І поліція, між іншим, підписуючи свідоцтво про смерть, ухвалює рішення, коли може відбутися похорон. Гласність у всіх питаннях стосується цивільних справ, а не кримінальних.

У запалі гри він виходить до сітки. У його голосі з’являються заспокійливі нотки.

— Зрозумійте, у будь-якому подібному випадку, де можливий бодай найменший сумнів щодо обставин нещасного випадку, поліція і ми зацікавлені в якнайсерйознішому розслідуванні. Ми обстежуємо все. І ми знаходимо все. У разі нападу абсолютно неможливо не залишити слідів. Залишаються відбитки пальців, розірваний одяг, дитина захищається, і під нігті їй потрапляють клітини шкіри. Нічого цього не було. Нічого.

Це був сетбол і матчбол. Я підіймаюся, надягаю рукавички. Він відкидається назад.

— Ми, певна річ, вивчаємо поліцейський протокол, — каже він. — По слідах було видно, що, коли це трапилося, він був на даху сам.

Я обираю довгий шлях, виходжу на середину кімнати і тут озираюся на нього. Я щось намацала, не знаю точно що. Але він уже знову на верблюді.

— Дзвоніть, коли будуть якісь питання, фру.

Минає хвилина, перш ніж голова у мене перестає паморочитися.

— У всіх нас, — кажу я, — є свої фобії. Є щось, чого ми дуже боїмося. У мене є свої. У вас напевно, коли ви знімаєте свій куленепробивний халат, теж з’являються свої страхи. Знаєте, чого боявся Ісайя? Висоти. Він вибігав на другий поверх. Але далі він повз, заплющивши очі і чіпляючись за поручні. Уявіть собі, щодня, по сходах, на лобі виступає піт, коліна трусяться, п’ять хвилин іде на те, щоб піднятися з другого на четвертий поверх. Його мати просила про те, щоб їм дали квартиру на першому поверсі, ще до того, як вони переїхали. Але ж ви знаєте — якщо ти гренландець і живеш на допомогу…