Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— Чорт забирай, — бурмоче він.

Я йду далі коридором. Він простує прямо за мною.

— У мене самого є діти, — промовляє він. — Ви не знаєте, його знайшов лікар?

— Механік, — кажу я.

Він їде разом з нами в ліфті. Несподівано у мене з’являється бажання дізнатися, хто з них торкався Ісайї.

— Ви його обстежували?

Він не відповідає. Можливо, він не розчув. Він іде перевальцем попереду нас. Біля скляних дверей він різким рухом, немов ексгібіціоніст, що розхристує пальто, витягує шматочок картону.

— Моя візитка. Жан П’єр, як флейтист. Лаґерманн, як сорт лакриці.

Ми з Юліаною не сказали одна одній ні слова. Та коли вона сіла в таксі і я збираюся зачинити за нею дверцята, вона хапає мене за руку.

— Ця Смілла, — каже вона, неначе йдеться про когось відсутнього, — чудова жінка. На всі сто відсотків.

Машина рушає, і я розпростуюся. Майже дванадцята година. У мене призначено зустріч.

«Гренландський державний центр автопсії» — написано на скляних дверях, біля яких опиняєшся, пройшовши вулицею Фредеріка V назад, повз будинок «Тейлум» та Інститут судової медицини до нового крила Державної лікарні й піднявшись ліфтом на шостий, останній поверх, повз поверхи, позначені на панелі ліфта як «Гренландське медичне товариство», «Полярний центр», «Інститут арктичної медицини».

Сьогодні вранці я подзвонила до поліції, і мене з’єднали з відділенням «А», де до телефону покликали Нігтя.

— Ви можете подивитися на нього в морзі, — каже він.

— Я хочу також поговорити з лікарем.

— Лоєн, — каже він. — Ви можете поговорити з Лоєном.

За скляними дверима короткий коридор, що веде до таблички, на якій написано «Професор» і маленькими літерами — «Й. Лоєн». За табличкою двері, а за дверима гардероб, за яким прохолодний офіс, де сидять два секретарі під величезними фотографіями, що зображають освітлені сонцем айсберги на тлі блакитної води, а за цим приміщенням уже власне кабінет.

Тут не стали робити тенісний корт. Але не тому, що бракує місця. А тому, що у Лоєна напевно є парочка кортів за його будинком у Хеллерупі і ще парочка на вулиці Клітвай у Скаґені. І ще тому, що це порушило б велику урочистість приміщення.

На підлозі — товстий килим, уздовж двох стін — книги, з вікон відкривається краєвид на місто і на Фелледпаркен, у стіні — сейф, картини в золотих рамах, мікроскоп над столиком з підсвічуванням, скляний стенд з позолоченою маскою, яка схожа на маску з єгипетського саркофага, дві композиції з м’яких диванів, дві вимкнені лампи, кожна на окремій підставці, і все одно тут достатньо місця, щоб влаштувати пробіжку, як утомишся сидіти за письмовим столом.

Письмовий стіл являє собою великий еліпс із червоного дерева. Підвівшись із-за столу, він іде мені назустріч. Зросту в ньому метрів два, йому близько сімдесяти, стрункий, у білому халаті, засмаглий, як шейх із пустелі, і з тим люб’язним виразом обличчя, який міг би бути в людини, котра сидить на верблюді й поблажливо поглядає на решту світу, що проповзає під нею по піску.

— Лоєн.

Хоча він і не називає свого звання, проте воно мається на увазі. Його звання, а також та обставина, про яку співрозмовникові не слід забувати: що він принаймні на голову вищий від решти всього людства, і в цьому будинку на інших поверхах під ним багато інших лікарів, які не змогли стати професорами, а над ним — тільки біла стеля, блакитне небо і Господь Бог, а може, й того немає.

— Сідайте, фру. [4] У скандинавських країнах — звертання до заміжньої жінки.

Він випромінює люб’язність і зверхність, і мені слід було б почуватися щасливою. Інші жінки до мене були щасливі, і багато хто ще буде щасливий, бо хіба в скрутні хвилини життя може бути щось краще, аніж мати змогу опертися на двометрову блискучу медичну самовпевненість, та ще в такій приємній обстановці.

На столі в рамці стоїть фотографія дружини з ердельтер’єром і трьома дорослими синами, які напевно вивчають медицину і в яких відмінні оцінки з усіх предметів, включаючи клінічну сексологію.

Я ніколи не вважала себе досконалою. А коли я зустрічаюся з людьми, що мають владу і користуються нею з очевидним задоволенням, я взагалі стаю іншою, дуже дріб’язковою і злою людиною.

Але я цього не показую. Я сідаю на краєчок стільця, кладу темні рукавички і капелюшок з темною вуаллю на край стільниці з червоного дерева. Перед професором Лоєном, як і багато разів до цього, сидить скорботна, з питанням на устах, невпевнена в собі жінка в жалобі.