Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Мене, в усякому разі, вражає те, як освітлений дах переді мною. Неначе сам лише сніг, що лежить шаром сантиметрів з десять, був джерелом усього зимового денного світла, яке досі жевріє в сяйві безлічі іскорок, схожих на дрібні, сіруваті, блискучі перли.

На землі, навіть у лютий мороз, сніг завжди трохи підтає через тепло, що його випромінює місто. Але тут, нагорі, він розсипчастий, яким буває, коли тільки-но випав. Ніхто, крім Ісайї, не ступав по ньому.

Навіть коли немає тепла, немає щойно натрушеного снігу, немає вітру, навіть тоді сніг змінюється. Він наче дихає, він підіймається й ущільнюється, осідає і розпадається на частини.

Ісайя і взимку ходив у кедах, і це його сліди, відбитки стертої підошви його баскетбольних черевиків з ледве помітним малюнком концентричних кіл у тій частині підошви, на якій спортсмен робить поворот.

Він вийшов на сніг у тому місці, де ми стоїмо. Сліди йдуть униз до краю даху і тягнуться далі уздовж краю метрів десять.

Тут вони зупиняються. Щоб потім повернути до рогу і торця будинку. Далі вони йдуть на відстані приблизно півметра від краю, до рогу, навпроти якого інший пакгауз. Звідти Ісайя одійшов углиб метрів на три, щоб розбігтися. І тут уже сліди ведуть прямо до краю, звідки він і зірвався.

Протилежний дах покритий чорною глазурованою черепицею, яка ближче до ринви обривається так круто, що снігу на ньому немає. Вхопитися не було за що. Виходить, що він з таким самим успіхом міг стрибнути просто в порожнечу.

Крім слідів Ісайї, інших слідів немає. На цій укритій снігом поверхні не було нікого, крім нього.

— Я знайшов його, — каже механік.

Мені ніколи не звикнути до того, як плачуть чоловіки. Можливо, тому, що я знаю, як згубно впливають сльози на їхнє почуття власної гідності. Можливо, тому, що сльози такі незвичні для них, бо завжди переносять їх назад, у дитинство. Механік у такому стані, що вже не витирає очей, його обличчя — суцільна слизувата маска.

— Сюди хтось іде, — кажу я.

Двоє людей, що з’явилися на даху, не в захопленні, побачивши нас.

Один з них тягне фотоапаратуру і геть захекався. Другий чимось нагадує мені врослий ніготь. Плаский, твердий і повний нетерплячого роздратування.

— Ви хто?

— Я його сусідка згори, — кажу я. — А цей добродій — його сусід знизу.

— Спустіться, будь ласка, вниз.

Раптом він бачить сліди й перестає звертати на нас увагу.

Фотограф робить перші знімки великим фотоапаратом «полароїд» зі спалахом.

— Лише сліди загиблого, — каже Ніготь. Він каже так, ніби в думках уже складає протокола. — Мати п’яна. Він грався нагорі.

Він знову помічає нас.

— Спускайтеся вниз.

Цієї миті у мене в голові немає ясності, є сама лише плутанина. Але така велика плутанина, що я цілком можу поділитися нею з іншими. Тому я нікуди не йду.

— Дивна гра, чи не так?

Знайдуться, напевно, люди, які назвуть мене марнославною. Я, мабуть, не заперечуватиму цього. Адже для марнославства у мене можуть бути свої причини. В усякому разі, саме те, як я одягнена, змушує цю людину прислухатися до того, що я кажу. Кашемір, хутряна шапка, рукавички. Звичайно ж, він хоче і має право спровадити мене вниз. Але він бачить, що я схожа на респектабельну даму. А йому не часто на копенгагенських дахах трапляються респектабельні дами. Тому він замислюється.

— Що ви хочете цим сказати?

— Коли ви були в його віці, — кажу я, — і тато й мама ще не повернулися додому з шахти, а ви бігали один по даху барака, ви бігали по прямій лінії уздовж краю?

Він замислюється.

— Я виріс у Ютландії, — каже він згодом. Але, кажучи це, він не зводить з мене очей.

Потім він повертається до свого колеги:

— Нам треба сюди кілька ламп. І заразом проведи вниз оцю пані і цього добродія.

До самотності у мене таке саме ставлення, як у інших до благословення церкви. Вона для мене — світло милості Божої. Зачиняючи за собою двері своєї оселі, я завжди усвідомлюю, що роблю стосовно себе милосердний вчинок. Кантор, [2] Ґеорґ Кантор (1845–1918) — німецький математик, який розробив основи теорії множин. ілюструючи поняття «нескінченність», розповідав учням історію про людину, яка тримала готель з нескінченною кількістю кімнат, і всі вони були зайняті. Потім приїжджав ще один постоялець. Тоді господар робив ось що: він переселяв гостя з кімнати номер один до кімнати номер два, того, хто жив у номері два, — до номера три, того, хто жив у номері три, — до номера чотири і так далі. Так звільнялася для нового гостя кімната номер один.