Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Є причини, що змушують людину переїжджати на нове місце, і є причини, які змушують її залишатися там, де вона живе. З часом для мене стало важливим те, що поблизу є вода. «Білий розтин» виходить прямісінько на гавань. Цієї зими мені вдалося побачити, як утворюється лід.

Мороз почався в листопаді. Я почуваю повагу до данської зими. Холод — не той, який можна виміряти, не той, який показує термометр, а той, який відчуваєш, — залежить радше від сили вітру й вологості повітря, ніж від того, який насправді мороз. У Данії я мерзла дужче, ніж коли-небудь у заполярному Туле. Коли починають періщити перші зливи і падолист б’є мене мокрим рушником по обличчю, я готова їх зустріти — у хутряних чоботях, рейтузах з альпака, довгій шотландській спідниці, светрі й накидці з чорного гортексу.

І ось температура починає спадати. Якоїсь миті на поверхні моря вона досягає мінус 1,8 градуса Цельсія, й утворюються перші кристали, недовговічна плівка, яку вітер і хвилі розбивають, перетворюючи на крижану крихту і створюючи в’язку масу, що її називають крижаним салом, — grease ice, з неї, у свою чергу, виникають окремі крижинки — млинчастий лід — pancake ice, який однієї морозної недільної днини змерзається монолітним шаром.

І стає холодніше, і я радію, бо знаю — тепер мороз уже дійшов свого, тепер лід нікуди не дінеться, тепер кристали утворили мости й помістили солону воду в порожнини, що нагадують своєю структурою прожилки дерева, по яких повільно тече рідина. Небагато з тих, хто звертає погляд у бік Хольмена, замислюються про це, але це стверджує думку, що між льодом і життям багато спільного.

Лід — це перше, що я звично шукаю очима, коли підіймаюся на міст Кніппельсбро. Але тієї грудневої днини я помічаю дещо інше. Я бачу світло.

Воно жовте, яким майже завжди буває взимку світло в місті. Випав сніг, тож світло хоча й дуже слабке, воно посилюється, відбиваючись від снігу. Джерело світла — на тротуарі поруч одного з тих пакгаузів, які не зважилися знести, коли споруджували наші будинки. Біля стіни будинку, що виходить на Странґаде і Крістіансхаун, блимає, обертаючись, блакитний сигнал патрульної машини. Я бачу поліцейського. Тимчасове загородження, зроблене з червоно-білої стрічки. Ближче до стіни я помічаю те, що обгороджено, — маленьку темну тінь на снігу.

Оскільки я біжу й оскільки ще тільки п’ята година і на вулицях багато машин, я встигаю за кілька хвилин до появи «швидкої допомоги».

Ісайя лежить, підібгавши під себе ноги, уткнувшись обличчям у сніг і закривши голову руками так, ніби він затуляє очі від маленького прожектора, що світить на нього, немов сніг — це скло, через яке він побачив щось глибоко під землею.

Поліцейському напевно слід було б запитати мене, хто я така, записати моє прізвище та адресу і взагалі підготувати все для тих його колег, які незабаром почнуть розслідування. Але це молодий хлопець з хворобливим виразом обличчя. Він намагається не дивитися на Ісайю. Переконавшись, що я не переступаю через його стрічку, він утрачає до мене будь-який інтерес.

Він міг би обгородити й більшу ділянку. Але це б нічого не змінило. Пакгаузи перебудовують. Люди і машини так утрамбували сніг, що він став схожий на кам’яну підлогу.

Навіть мертвий, Ісайя здається якимсь відстороненим, наче не хоче, щоб йому співчували.

Вгорі, вище прожектора, видніється гребінь даху. Будівля пакгаузу висока, певно із семи-восьмиповерховий будинок. Прилеглий до нього дім ремонтують. Фасад, що виходить на Странґаде, в риштуванні. Туди я і прямую, тоді як машина «швидкої допомоги» переїздить через міст і зникає за будинками.

Риштування закривають весь фасад будівлі аж до даху. Нижня драбина опущена. Що вище я підіймаюся, то більш нетривкою здається вся конструкція.

Дах розібрано. Наді мною на половині площі даху здіймаються трикутні крокви, укриті брезентом. Друга половина, звернена до гавані, являє собою рівну поверхню, покриту снігом. На ній видно сліди Ісайї.

Там, де починається сніг, навпочіпки, обхопивши руками коліна й розгойдуючись уперед і назад, сидить людина.

Навіть у такій згорбленій позі механік здається великим. І навіть у цілковитому відчаї він здається стриманим.

На даху дуже ясно. Кілька років тому в Гренландії, під Сіорапалуком, робили виміри освітленості. З грудня по лютий, протягом трьох місяців, коли немає сонця. Здається, що там має бути вічна ніч. Але є місяць і зірки, а іноді й північне сяйво. І сніг. І освітленість у люксах виявилася така сама, як і в Данії, під Сканерборґом. Таким я і пам’ятаю своє дитинство. Ми завжди грались на вулиці, і завжди було світло. Те, що світло було, здавалося тоді цілком природним. Дитині багато що здається природним. І лише з роками починаєш дивуватися.