Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Ми сідаємо на канапу. Він сидить, схрестивши ноги, на краєчку, як сиділи діти в Туле, біля затоки Інґлфілд, на краєчку саней, які влітку в наметі перетворюються на лавку.

— «Точка — це те, що не можна розділити. Лінія — це довжина без ширини».

Ця книга стає тією книгою, яку він ніколи не коментує і до якої ми завжди повертатимемося. Буває, що я намагаюся читати йому інші. Одного разу я взяла в бібліотеці книжку коміксів «Товстун Расмус на льоду». З незворушним спокоєм він слухає, як я описую йому перші малюнки. Потім він показує пальцем на Расмуса.

— Це смачно? — питає він.

— «Півколо — це фігура, яка обмежена діаметром і відсіченим діаметром півколом».

Цього першого серпневого вечора читання для мене проходить три стадії.

Спочатку я просто відчуваю роздратування через усю незручність ситуації. Потім виникає настрій, який у мене завжди з’являється, досить мені тільки подумати про цю книгу, — урочистість. Свідомість того, що це — основа, межа. Що, коли рухатися назад, повз Лобачевського і Ньютона, все далі й далі, прийдеш нарешті до Евкліда.

— «На більшому з двох нерівних відрізків…»

Якоїсь миті я перестаю усвідомлювати, що я читаю. Якоїсь миті є тільки звук мого голосу в кімнаті і світло заходу із Сюдхаун. А потім навіть і голос пропадає, є тільки хлопчик і я. Якоїсь миті я перестаю читати. І ми просто сидимо і дивимося просто перед собою, неначе мені п’ятнадцять, а йому шістнадцять і ми дійшли до the point of no return. [3] Точка неповернення (англ.). Потім він якоїсь миті тихо встає і йде. Я дивлюся на захід, який цієї пори року триває три години. Неначе сонце останньої хвилини перед заходом таки знайшло в цьому світі якісь кращі сторони і через це тепер не хоче йти.

Звичайно ж, Евклід його не налякав. Звичайно ж, було неважливо, що я читаю. З таким самим успіхом я могла читати вголос телефонну книгу. Або книгу Люїса та Карріси «Визначення і класифікація льоду». Він би все одно приходив і сидів зі мною на канапі.

Бувало, що він приходив щодня. А іноді я могла за два тижні тільки раз побачити його здалеку. Та якщо він приходив, то це звичайно бувало, коли починало темніти, коли день закінчувався і Юліана вже була в непритомному стані.

Іноді я відводила його у ванну. Він не любив гарячої води. Але холодною його було не відмити. Я ставила його у ванну і відкривала душ. Він не опирався. Він давно навчився миритися з мінливостями долі. Але ні на мить не відводив свого докірливого погляду від мого обличчя.

У моєму житті було багато інтернатів. Зазвичай я намагаюся витісняти це з пам’яті, і протягом тривалих відрізків часу мені це вдається. Окремому спогадові трапляється пробитися тільки у вигляді швидкоплинної картини. Як, наприклад, абсолютно особливому спогадові про спільну спальню. У Стінхойє, під Хумлебеком, у нас були спільні спальні. Одна спальня для дівчат, друга для хлопців. Уночі відчиняли вікна. А ковдри у нас були занадто тонкими.

У морзі копенгагенського амту, в підвалі будинку Інституту судової медицини Державної лікарні, сплять у спільних спальнях своїм останнім, крижаним сном охолоджені майже до нуля мерці.

Скрізь чистота, сучасні чіткі лінії. Навіть в оглядовій, пофарбованій як вітальня, де розставлено кілька торшерів і самотня зелена рослина в горщику намагається підняти настрій.

Ісайя накритий білим простирадлом. На нього хтось поклав маленький букетик квітів, немов для того, щоб рослина в горщику не відчувала себе самотньо. Він закритий з голови до ніг, але його можна впізнати по маленькому тілу і великій голові. У Гренландії французькі антропологи зіткнулися з серйозною проблемою. Вони розробляли теорію, що існує прямий зв’язок між величиною черепа й інтелектом людини. У гренландців, яких вони вважали перехідною формою від мавпи до людини, виявився найбільший череп.

Людина в білому халаті відкидає простирадло. На тілі Ісайї немає ніяких ушкоджень, здається, ніби з нього дуже обережно випустили кров і колір, а потім поклали спати.

Юліана стоїть поруч мене. Уся в жалобі, твереза вже другий день поспіль.

Коли ми йдемо коридором, Білий халат простує з нами.

— Ви родичка? — висловлює він припущення. — Сестра?

Він не вищий за мене зростом, але кремезний і схожий на барана, що приготувався до нападу.

— Лікар, — каже він.

Він показує на кишеню халата і бачить, що там бракує картки з його ім’ям та прізвищем.