Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Незвичайний лист. «Цим повідомляємо Вас про те, що правління Кріолітового товариства „Данія“ на своєму останньому засіданні ухвалило рішення про виділення Вам як удові Норсака Крістіансена пенсії. Пенсія становитиме дев'ять тисяч крон на місяць, надалі ця сума коригуватиметься відповідно до індексу цін». Від імені товариства листа підписано «Б. Любінґ, головний бухгалтер».

Нічого особливого в самому листі немає. Але коли його було надруковано, його розвернули на дев'яносто градусів. І авторучкою на берегах навскоси написали: «Прийміть мої співчуття. Ельза Любінґ».

Можна дещо дізнатися про своїх ближніх, читаючи те, що вони пишуть на берегах. Багато людей сушили собі голову над зниклим доведенням теореми Ферма. У книзі, в якій розглядається так ніколи і не доведений постулат про те, що коли можна зобразити число в квадраті у вигляді суми квадратів двох інших чисел, то для степеня більше двох це неможливо, Ферма приписав на берегах: «Цьому положенню я знайшов справді дивовижний доказ. На жаль, ці береги замалі, щоб умістити його».

Два роки тому в конторі Кріолітового товариства «Данія» сиділа дама і диктувала надзвичайно коректного листа. Його складено за всіма правилами, в ньому немає друкарських помилок, він такий, яким і має бути. Потім їй дали його перечитати, вона прочитала й підписала. Потім зачекала хвильку. І, повернувши аркуш, написала: «Прийміть мої співчуття».

— Як він помер?

— Норсак? Він був в експедиції на Західному узбережжі. Це був нещасний випадок.

— Що за нещасний випадок?

— З’їв щось не те. Здається, так.

Вона безпорадно дивиться на мене. Люди вмирають. І який сенс розмірковувати про те, як вони вмирають і чому?

— Можна вважати справу закритою.

Це я говорю по телефону з Нігтем. Я покинула Юліану наодинці з її власними думками, які рухаються немов планктон у морі солодкого вина. Можливо, мені треба було залишитися з нею. Але я не цілителька душ. Я й саму себе не в змозі зцілити. До того ж у мене є свої невідчепні ідеї. Це вони спонукали мене подзвонити до поліції. Мене з’єднують з відділенням «А». Там мені говорять, що інспектор усе ще в себе. І, судячи з його голосу, він вочевидь запрацювався.

— Свідоцтво про смерть підписане сьогодні о четвертій годині.

— А ті сліди?

— Якби ви бачили те, що побачив я, або у вас самої були б діти, ви б знали, які вони бувають нерозважливі і непередбачувані.

У його голосі лунає гуркіт грому на думку про всі ті нещастя, які принесли йому його власні шалапути.

— У даному разі йдеться, звичайно ж, усього лише про брудного гренландця, — кажу я.

У трубці мовчання. Він з тих, хто навіть після тривалого робочого дня зберігає резерви, щоб швидко перейти в наступ.

— Ось що я вам, чорт забирай, скажу. Для нас усі однакові, всі. Якщо впаде з даху пігмей чи вбивця-рецидивіст, який коїв злочини на сексуальному ґрунті, ми робимо все, що належить. Все. Розумієте? Я сам їздив по судово-медичний висновок. Немає ніяких ознак того, що це не просто нещасний випадок. З тих трагічних випадків, яких у нас трапляється сто сімдесят п’ять на рік.

— Я подам скаргу.

— Ну що ж, подавайте.

Розмову закінчено. Насправді я не збиралася скаржитись. Але у мене теж був тяжкий день. Я знаю, що в поліції багато справ. Я добре його розумію. Все, що він сказав, я зрозуміла.

Окрім одного. Коли мене позавчора допитували, мені треба було відповісти на кілька питань. На деякі з них я не відповіла. Одним з них було питання про «сімейний стан».

— Це, — сказала я поліцейському, — вас не стосується. Якщо тільки ви не збираєтеся призначити мені побачення.

Тому в поліції не повинні були нічого знати про моє особисте життя. Звідки, питається, Ніготь узнав, що в мене немає дітей? На це питання я не могла знайти відповіді. Це всього лише маленьке питання. Але всьому світові навколо самотньої і беззахисної жінки кортить дізнатися, чому вона, досягти мого віку, не завела собі чоловіка і двійко чарівних малюків. З часом це питання починає викликати у мене алергію.

Узявши кілька аркушів нелініяного паперу й конверт, я сідаю за обідній стіл. Угорі я пишу: «Копенгаген, 19 грудня 1993 року. До Державної прокуратури. Мене звуть Смілла Ясперсен. Цим листом я хотіла б подати скаргу».

Йому не даси більше п’ятдесяти, але насправді він на двадцять років старший. На ньому теплий чорний спортивний костюм, черевики з шипами, американська бейсбольна кепка і шкіряні рукавички без пальців. З нагрудної кишені він дістає маленьку коричневу пляшечку з ліками, яку перехиляє вмілим, майже непомітним рухом. Це пропранолол, Б-блокатор, що знижує частоту серцебиття. Він розтискає кулак і дивиться на руку. Вона велика, біла, пещена і зовсім не тремтить. Він вибирає ключку номер один, driver, tailormade [5] Довга ключка для гольфа, зроблена на замовлення (англ.). з полірованою конусоподібною головкою з палісандра. Спочатку він прикладає ключку до м'яча, потім замахується. У момент удару він концентрує всю свою силу, всі свої вісімдесят п’ять кілограмів в одній точці розміром з поштову марку, і здається, що маленький жовтий м’ячик назавжди розчинився в повітрі. Він знову стає видний, аж коли приземляється на майданчику край саду, де слухняно лягає неподалік від прапорця.