Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Він слухав плівку зовсім недовго. Я думаю, чи не тримає він мене за дурненьку.

— Ви мені не вірите, — холодно каже він.

— Я просто дивуюся з того, що можна зробити так багато висновків з такого малого.

— Мова — це голограма.

Він говорить це повільно і виразно.

— У кожному з висловлювань людини міститься сума її мовного минулого. Ось ви самі… Вам близько тридцяти п’яти років. Виросли в Туле або північніше. Один з батьків чи обидва — inuit. Ви приїхали в Данію, коли вже засвоїли всю ескімоську мовну основу, але до того, як ви втратили властивий дитині талант досконало опанувати іноземну мову. Ну, скажімо, вам було від семи до одинадцяти років. Потім стає важче. Є сліди кількох соціолектів. Ви жили або ходили до школи в північних передмістях: Гентофте або Шарлоттенлунде. Є також дещо справді північнозеландське. І, хоч як це дивно, пізніший натяк на західноескімоську.

Я не намагаюся приховати захоплення.

— Це правда, — кажу я. — У загальних рисах усе так.

Він задоволено прицмокує.

— Чи можна визначити, де відбувається розмова?

— Ви справді не розумієте цього?

Я знову це відчуваю. Повна впевненість у собі і тріумф з приводу свого вміння.

Він перемотує плівку назад. Натискаючи на кнопки, він не дивиться на магнітофон. Він програє секунд десять для мене.

— Що ви чуєте?

Я чую тільки нерозбірливі голоси.

— На тлі голосу. Інший звук.

Він знову вмикає це місце. І тут я чую. Слабкий, дедалі сильніший, шум двигуна, немов генератор, який починає працювати, а потім знову вимикається.

— Гвинтовий літак, — каже він. — Великий гвинтовий літак.

Він перемотує плівку. Знову вмикає. Те місце, де чується слабке подзенькування фарфору.

— Велике приміщення. З низькою стелею. Накривають столи. Щось подібне до ресторану.

Я бачу, що він знає відповідь. Але йому дає втіху повільно діставати її з капелюха.

— На задньому плані голос.

Він кілька разів програє одне і те саме місце. Тепер я чітко чую його.

— Жінка, — кажу я.

— Чоловік, що говорить як жінка. Він лається. По-данськи і по-американськи. Данська — його рідна мова. Мабуть, він робить догану тому, хто накриває на стіл. Це напевно адміністратор ресторану.

Востаннє я замислююся над тим, чи не просто він міркує. Але я знаю, що він має слушність. Що в нього ненормально точний і тренований слух та мовне чуття.

Плівка звучить знову.

— Знову гвинтовий літак, — роблю я припущення.

Він хитає головою:

— Реактивний. Невеликий реактивний літак. Дуже скоро після попереднього. Повний руху аеропорт.

Він відкидається на спинку крісла.

— У якій же частині світу східноескімоський мисливець може сидіти й розповідати щось у ресторані, де накривають столи, де данець лається по-американськи і де на задньому плані чути аеродром?

Тепер я теж розумію, але я поступаюся йому можливістю сказати це. Маленьким дітям не треба заважати. Навіть якщо ці маленькі діти дорослі.

— Тільки в одному місці. На військово-повітряній базі Туле.

Місце відпочинку на базі називається «Північна зірка». Ресторан, що складається з двох частин, із залою для концертів.

Він знову вмикає плівку.

— Дивно.

Я мовчу.

— Музика… на тлі голосу… сліди старого запису. Це, звичайно ж, поп. «Юритмікс». «There Must Be an Angel». Але труба…

Він підводить голову:

— Піаніно, це ви, звичайно, чуєте, «Ямаха-Ґранд»?

Я взагалі не чую піаніно.

— Великий, важкий, прекрасний звук. Дещо незграбний бас. Іноді трохи фальшивий. Ніколи не стане «Бесендорфером»… Але мене дивує труба.

— У кінці плівки зберігся уривок музики, — кажу я.

Він перемотує вперед. Коли він натискає на кнопку, ми потрапляємо кудись прямо після початку музики.

«Містер П. Ч.»! — каже він. Потім його обличчя стає непроникним, задумливим.

Він програє запис до кінця. Коли він зупиняє плівку, у нього відсутній вигляд. Я даю йому час повернутися назад. Він витирає очі.

— Джаз, — каже він тихо. — Моя пристрасть.

Це було хвилинне оголення почуттів. Коли він оговтується, він знову схожий на півня. Три чверті політиків і чиновників, що стоять на чолі гренландського самоврядування, належать до його покоління. Вони були першими гренландцями, які здобули університетську освіту. Деякі з них вижили й зуміли зберегти самих себе. Інші — як, наприклад, доглядач, зі своєю слабкою, але роздутою до неймовірних розмірів самовпевненістю, — стали справжніми освіченими північними данцями.

— Насправді дуже важко пізнати музиканта по звуку. Кого можна ідентифікувати таким чином? Стена Ґетса, коли він грає в латиноамериканському стилі. Майлса Девіса по його оголених, точних, позбавлених вібрації звуках. Армстронґа по його ретельній кристалізації новоорлеанського джазу. І цього музиканта.