Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

На причалі стоїть стовп з білою поштовою скринькою. Над ним прикріплена велика вивіска, ще закрита білим поліетиленом.

На кормі золотими літерами написано назву судна — «Північне сяйво». На носі судна фігура, що зображає людину з факелом. Довжина чорного виблискуючого корпусу судна щонайменше тридцять метрів, щогли спрямовані в небо, створюючи враження, що стоїш перед церквою. Пахне смолою і тирсою. Хтось нещодавно витратив цілий статок, щоб привести його до ладу.

Я піднімаюся на борт по трапу з товстою доріжкою з кокосового волокна і поручнями, прикрашеними полірованими бронзовими шишками. Уся палуба заставлена великими закритими дерев’яними ящиками з написом «обережно» і завалена купами дощок і бляшанок з фарбою. Весь такелаж акуратно згорнутий, усе дерево сяє глибоким темно-коричневим блиском, що виникає в кількох шарах дорогого корабельного лаку. Біла емаль виблискує, як скло. Повітря вібрує від запаху засобів для чищення, епоксидного клею і шпаклівки. Якщо не звертати уваги на цю вібрацію, то судно здається вимерлим.

Вузька стежка між коробками веде до лакованих подвійних дверей, які не замкнуті. За ними в темряву спускаються сходи.

Внизу біля сходів стоїть людина. Вона сперлася ліктем на спис, вона нерухома. Навіть коли я підходжу до неї впритул.

У приміщенні, мабуть, є кілька верхніх віконець, які ще прикриті. Але по краях просочуються вузькі смужки білого світла. Досить для того, щоб побачити, що це зала. Усі перегородки знесені, і вийшло приміщення завдовжки приблизно двадцять п’ять метрів і завширшки на все судно.

Тепер досить світло, і я можу розгледіти, що людина, яка стоїть переді мною, — ескімос. Він сперся ліктем на довгий гарпун. У лівій руці він тримає пристрій для метання списа. Він лише наполовину одягнений, на ньому високі каміки і костюм з пташиних шкурок з пір’ям. Він трохи вищий від мене. Я плескаю його по щоці. Він порожнистий усередині, відлитий із склопластику й майстерно розмальований. У нього уважне обличчя.

— Неначе живий, правда?

Голос доноситься звідкись із-за ширми. Прямуючи туди, я змушена обійти напіврозпакований каяк і скляну вітрину, що лежить на підлозі, немов спустошений акваріум на три тисячі літрів. Ширма — це шкура, натягнута між двома смугами китового вуса. За нею стоїть письмовий стіл. За письмовим столом сидить чоловік. Він підводиться, і я тисну простягнену мені руку. Він як дві краплі води схожий на манекен. Однак на :тридцять років старший. У нього жорстке волосся, підстрижене під пажа, але сиве. Він походить звідти ж, звідки і я. У ньому є гренландські риси.

— Доглядач…

— Це я.

Данською він говорить без акценту. Він показує рукою:

— Ми робимо експозицію. Це коштує ціле багатство.

Я кладу перед ним плівку. Він обережно обмацує її.

— Я намагаюся ідентифікувати людину, голос якої записаний на плівці. Мене направили сюди, коли я зателефонувала до Інституту кісмології.

Він задоволено усміхається.

— Усна рекомендація — це найкраща реклама. І найдешевша. Ви знаєте, скільки коштує дати оголошення?

— Тільки оголошення про знайомство.

— Це дорого?

Він щиро зацікавлений. Гумор на нього витрачено марно.

— Дуже.

Він киває:

— Це жахливо. Вас розривають на шматки. Денні газети. Податкове управління, митниця.

Мені здається, що я його раніше десь бачила. Це відчуття останнім часом усе частіше викликають у мене обличчя і місця. Я не знаю, чи зв’язано це з тим, що я так багато побачила і світ почав повторюватись, а чи це пояснюється передчасним зносом розумового апарату.

Перед ним на столі стоїть плаский, матово-чорний, квадратний касетний магнітофон. Він ставить плівку. Звук доноситься з розташованих на дальній стіні кімнати динаміків. Тепер, коли мої очі вже звикли до темряви, я можу здогадуватися, як згинаються стіни там, де вони повторюють форму бортів судна.

Він слухає півхвилини, затуливши обличчя руками. Потім зупиняє плівку.

— Близько сорока п’яти років. Виріс у районі Анґмаґссаліка. Всього кілька класів школи. На східноескімоській основі чути сліди північніших діалектів. Але вони такі нестійкі, що важко сказати, яких саме. Він, очевидно, ніколи не бував довго за межами Гренландії.

Він дивиться на мене світло-сірими, майже молочними очима, так, ніби чогось чекає. Несподівано я розумію, чого саме. Аплодисментів після першого акту.

— Вражаюче, — кажу я. — Можете сказати ще щось?

— Він описує мандрівку. По льоду. На санях, запряжених собаками. Він, очевидно, мисливець, бо використовує деякі професійні вислови, як, наприклад, anut про посторонки для собак. Мабуть, він говорить з європейцем. Він використовує англійські назви місцевості. І йому здається, що деякі речі він повинен повторювати.