Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Це допомогло йому зберегти шкіру гладкою і рум’яною. Але це не сприяло росту волосся. Він геть лисий.

На ньому окуляри в позолоченій оправі, і вони так сильно блищать, що ніяк не вдається розгледіти його очі.

— Доброго ранку, — кажу я. — Контроль якості. Ми перевіряємо ранкове прибирання приміщень.

Він нічого не відповідає, просто дивиться на нас. Виразно, ніби він щойно закінчив говорити, я пам’ятаю його голос — сухий і коректний — по одній телефонній розмові колись дуже давно.

Механік відходить у куток і починає підмітати. Я вибираю те підвіконня, яке найближче до письмового столу.

Він дивиться у свої папери. Я витираю підвіконня ганчіркою. Вона залишає смугастий слід брудної води.

Незабаром він почне дивуватися.

— Так, приємно, коли зроблено по-справжньому гарне прибирання, — кажу я.

Він робить невдоволену гримасу, тепер уже трохи роздратований.

Поруч з підвіконням висить картина із зображенням вітрильного судна.

Я знімаю її зі стіни і ганчіркою стираю пил із зворотного боку.

— Яка чудова картинка, — кажу я. — Я, бачте, сама цікавлюся кораблями. Коли я повертаюся додому після довгого робочого дня, проведеного серед гумових рукавичок і дезінфікуючих засобів, я випростую ноги і гортаю гарну книгу про кораблі.

Тепер він міркує, чи я при своєму розумі.

— У кожного з нас є свої улюбленці. Мені найбільше подобаються кораблі, які плавали до Гренландії. А тут нагода — бачу ваше ім’я на красивій дощечці біля дверей і кажу собі: Боже мій, Смілло, — кажу я, — Вінґ! Цей ласкавий пан якось подарував одному з твоїх друзів на Різдво модель кораблика. Прекрасного корабля «Йоханнес Томсен». Маленькому гренландському хлопчикові.

Я чіпляю картину на місце. Вода не пішла їй на користь. За будь-яке прибирання треба платити. Я згадую Юліану, вкляклу перед ним у дверному отворі.

— Про що мені теж ніколи не набридає читати — то це про судна, зафрахтовані для гренландських експедицій.

Тепер він сидить абсолютно тихо. Лише віддзеркалення в скельцях окулярів слабо блищать.

— Узяти, наприклад, ті два судна, які були зафрахтовані в шістдесят шостому і дев’яносто першому роках. Для експедицій на Гела Альта.

Я підходжу до візка і викручую ганчірку.

— Я думаю, що тепер ви будете задоволені, — кажу я. — Нам треба йти. Робота не чекає.

Коли ми виходимо, нам через довгий ряд кімнат видно його кабінет. Він нерухомо сидить за письмовим столом.

Унизу сходів стоїть жінка середнього віку в білому халаті. Вона стоїть, із сумним виглядом поплескуючи свій пилосос, неначе вона розмовляла з ним про те, як же їм двом прожити в цьому величезному світі без візка з відрами.

Механік ставить візок перед нею. Він не в особливому захваті від того, що йому довелося взяти чужий інструмент. Він хоче сказати їй щось. Як ремісник ремісникові. Але йому не вдається нічого придумати.

— Ми з компанії, — кажу я. — Перевіряли вашу роботу. Ми дуже, дуже задоволені.

Я знаходжу в кишені одну з новеньких, хрустких стокронових Моріцових купюр і прилаштовую її на краю відра.

— Прийміть, будь ласка, цю додаткову винагороду. Такого чудового ранку. Купите булочку до кави.

Вона меланхолійно дивиться на мене.

— Я директор компанії, — каже вона. — У ній працюю лише я і четверо співробітників.

Ми якийсь час стоїмо і дивимося одна на одну.

— Ну то й що, — кажу я. — Адже навіть директори п’ють каву з булочками.

Ми сідаємо в машину і якийсь час сидимо, дивлячись на Конґенс Нюторв. Уже надто пізно, щоб снідати разом. Ми домовляємося зустрітися пізніше. Тепер, коли напруга спала, ми говоримо одне з одним як чужі. Коли я виходжу з машини, він опускає скло.

— Смілло, чи треба було це робити?

— Це було спонтанно, — кажу я. — І до того ж — ти коли-небудь полював?

— Трохи.

— Коли полюєш на полохливих тварин, на оленів наприклад, іноді спеціально даєш їм себе побачити. Встаєш і махаєш цівкою рушниці. У всіх живих істот страх межує з цікавістю. Тварина підходить ближче. Вона знає, що це небезпечно. Але вона повинна підійти й подивитися, що це там так рухається.

— І що ж ти робила, коли вона підходила зовсім близько?

— Нічого, — признаюся я. — Я ніколи не могла змусили себе вистрілити. Але раптом пощастить і поруч виявиться хтось, хто знає, що треба робити.

Я йду пішки по Кніппельсбро. Восьма година, день щойно почався. У мене виникає відчуття, що я зробила дуже велику справу, наприклад рознесла безліч газет по квартирах.