Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— «Геоінформ», — каже вона, подумавши. — Так називалася компанія. У них були два представники в Науковій комісії. Вони володіють пакетом акцій. П’ять відсотків, якщо я не помиляюся. Досить, щоб бути зареєстрованими в Комітеті з реєстрації промислових підприємств і компаній. Власник компанії — жінка.

Механік увійшов слідом за мною до телефонної будки. Це породжує в мене три думки. Перша — що він заповнює собою весь простір. Що, випроставшись, він міг би видавити дно і піти разом зі мною й телефонною будкою далі.

Друга — що його руки, притиснуті до скла переді мною, гладкі й чисті. Звиклі до роботи, але гладкі й чисті. Час від часу він працює в майстерні біля площі Тофтеґор. Як, сушу я собі голову, можна весь день возитися з мастилами і гайковими ключами і при цьому мати такі гладкі пальці?

І третя думка — мені вистачає чесності визнати, що стояти отак поруч з ним досить приємно. Я змушена зробити над собою зусилля, щоб не продовжити розмову тільки з цієї причини.

— Я подумала про одну річ, про яку ви питали. Про Берлін після війни. Був ще один співробітник. Тоді він не працював у нас. Він почав працювати пізніше. Не на кар’єрі, а тут, у Копенгагені. Медичним консультантом. Доктор Лоєн. Йоханнес Лоєн. Він виконував якусь роботу для американців. Мені здається, він був судово-медичним експертом.

— Як стають професором, Смілло?

На аркуші паперу ми написали список імен. Адвокат Верховного суду і власник державної ліцензії ревізор Девід Вінґ. Людина, яка дещо розуміє в судноплавстві. Може, наприклад, покривати витрати на фрахт суден. І посилати кораблики в подарунок на Різдво гренландським дітлахам.

Бенедикта Глан. Її ім’я механік знайшов у телефонній книзі. Якщо це, звичайно, вона. Виявляється, вона живе за двісті метрів од того місця, де ми сидимо. В одному з перебудованих пакгаузів на Странґаде. У яких, напевно, найдорожчі данські приватні квартири. Три мільйони за вісімдесят чотири квадратних метри. Натомість там є цегляні стіни півтора метра завтовшки, щоб битися об них головою, коли розрахуєш ціну одного квадратного метра. І бантини з померанської сосни, щоб повіситися, якщо биття головою об стіну не допоможе. Навпроти її імені він записав номер телефону.

І є два професори. Йоханнес Лоєн і Андреас Фіне Ліхт. Двоє чоловіків, про яких ми не так уже й багато знаємо. Тільки те, що їхні імена пов’язані з обома експедиціями на Гела Альта. Двома експедиціями, про які ми, власне кажучи, теж нічого не знаємо.

— Мій батько, — кажу я, — колись був професором. Тепер, коли він уже більше не професор, він говорить, що найчастіше професорами стають люди талановиті, але при цьому в міру талановиті.

— А що буває з тими, хто надто талановитий?

Я ненавиджу цитувати Моріца. Що робити з людьми, слова яких не хочеш повторювати, але які своїми висловлюваннями попадають саме в точку?

— Він говорить, що вони або підносяться до зірок, або йдуть на дно.

— Що сталося з твоїм батьком — перше чи друге?

Я замислююся, перш ніж відповісти.

— Він, швидше за все, розколовся на дві половинки, — кажу я.

Ми мовчки слухаємо звуки міста. Машини, що переїздять через міст. Звук пневматичного інструмента в одному із сухих доків Хольмена, де йдуть нічні роботи. Дзвін церкви Христа Спасителя. Кажуть, що туди пускають грати кого завгодно. Якщо судити з того, що звучить, то так воно і є. Іноді це нагадує Горовиця. Іноді — неначе взяли першого-ліпшого п’яницю з кафе «Хеулен».

— Комітет з реєстрації промислових підприємств і компаній, — кажу я. — Любінґ сказала, що коли хочеш дізнатися про те, хто контролює компанію або хто сидить у правлінні, то можна звернутися до Комітету з реєстрації промислових підприємств і компаній. У них мають бути фінансові звіти всіх зареєстрованих на біржі данських компаній.

— Це н-на Кампмансґаде.

— Звідки ти знаєш? — питаю я.

Він дивиться у вікно.

— Коли я вчився в школі, я не відволікався на уроках.

Бувають дні, коли вранці пробиваєшся на поверхню, немов крізь товщу бруду. Неначе до ніг прив’язано якір. Коли знаєш, що вночі ти віддав Богові душу. І радіти нічому, крім того, що помер ти своєю смертю, тож ніхто не зможе трансплантувати твої мертві органи.

Такими бувають кожні шість із семи днів.

Сьомий ранок сьогодні. Я прокидаюся з відчуттям кришталевої ясності. Піднімаюся з ліжка так, ніби мені є ради чого вставати.

Я роблю ті чотири йогівські вправи, які встигла вивчити до того, як отримала з бібліотеки сорок сьоме нагадування про необхідність повернути книжку, і до мене відрядили посильного, і довелося заплатити такий штраф, що з тим самим успіхом можна було б купити книжку.