Він вичікувально і докірливо дивиться на мене.
— Великий джаз — це синонім квартету Джона Колтрейна. Маккой Тайнер — піаніно, Джиммі Ґаррісон — бас, Елвін Джонс — ударні. А в ті періоди, коли Джонс був у в’язниці, — Рой Хейнс. Тільки ця четвірка. За винятком чотирьох випадків. Чотирьох концертів у Нью-Йоркському незалежному клубі. Там до них долучався Рой Лоубер, який грав на трубі. Він перейняв чуття європейської гармонізації і свій монотонний африканський нерв від самого Колтрейна.
Якийсь час ми роздумуємо про це.
— Алкоголь, — каже він несподівано, — ніколи нічого не зробив для музики. Вважають, що гашиш — це здорово. Але алкоголь — це цокаюча бомба, закладена під джаз.
Ми якийсь час сидимо, прислухаючись до цокаючої бомби.
— З того самого часу, із шістдесят четвертого року, Лоубер намагався спитися до смерті. Падаючи все нижче і нижче і як людина, і як музикант, він одного разу проїздом опинився в Скандинавії. Тут і залишився.
Тепер я згадую ім’я на концертних афішах. У деяких скандальних газетних заголовках. Один з них звучав так: «Знаменитий джазист напідпитку намагався перекинути міський автобус».
— Він, мабуть, грав у ресторані. Та сама акустика. На задньому плані їдять люди. Хтось скористався можливістю зробити піратський запис.
Він усміхається, повністю схвалюючи цю ідею.
— Таким чином, загалом, безкоштовний «живий» запис. З маленьким плеєром можна заощадити велику суму грошей. Якщо не боїшся.
— Що йому було робити в Туле?
— Гроші, звичайно ж. Джазисти живуть так званими лайковими роботами. Подумайте тільки, скільки коштує…
— Що коштує?
— Спиватися до смерті. Ви коли-небудь замислювалися над тим, скільки ви заощаджуєте, не будучи алкоголіком?
— Ні, — кажу я.
— П’ять тисяч крон, — каже він.
— Даруйте, що?
— Ця наша з вами розмова коштує п’ять тисяч крон. І приблизно десять тисяч, якщо ви хочете отримати завізований запис змісту.
На його обличчі немає ані тіні усмішки. Він абсолютно серйозний.
— Можна мені отримати квитанцію?
— Тоді мені доведеться порахувати, беручи до уваги податок.
— Добре, — кажу я. — Звичайно ж, рахуйте з податком.
Власне кажучи, мені ця квитанція абсолютно ні до чого. Але я повішу її вдома на стінку. Як нагадування про те, на що може перетворитися знаменита гренландська великодушність і байдужість до грошей.
Він друкує на машинці, на аркуші формату А4.
— Мені треба мінімум тиждень. Подзвоніть мені, будь ласка, за п’ять-шість днів після Нового року.
Я дістаю п’ять новеньких, хрустких тисячокронових банкнотів з пачки. Він заплющує очі і слухає, як я їх перелічую. У нього є щонайменше одна пристрасть, більш палка, ніж модальний джаз. Це жаданий хрускіт грошових знаків, що переходять із рук в руки, а він при цьому має бути приймаючою стороною.
Уже вставши, я подумала про те, що мені треба поставити йому одне питання.
— Як вчаться чути так багато?
Він сяє як сонце.
— Я за освітою теолог. Заняття, яке надає виняткову можливість слухати людей.
Саме тому, що вбрання священика — майже цілковите маскування, мені знадобилося так багато часу, щоб упізнати його. Хоча минуло менше десяти днів звідтоді, коли я бачила, як він ховає Ісайю.
— Я іноді все ще виступаю в цій ролі. Допомагаю пасторові Кемницю, коли багато справ. Але в останні сорок років я переважно займався мовами. Свого часу моїм учителем в університеті був Луї Ельмслев. Він був професором, фахівцем у галузі компаративної лінгвістики. Добре знав сорок-п’ятдесят мов. При цьому він стільки ж вивчив і забув. У той час я був молодий і так само вражений, як зараз ви. Коли я запитав його, як він вивчив стільки мов, він відповів, — тут він зображає людину з випнутими вперед верхніми зубами, — на перші тринадцять-чотирнадцять мов йде багато часу. Потім справа посувається набагато швидше.
Він оглушливо сміється. Він у чудовому настрої. Він козирнув своїми здібностями і заробив на цьому гроші. Мені раптом спадає на думку, що він, напевно, перший з гренландців, хто говорив мені «ви» і чекав, що я також говоритиму йому «ви».
— Є ще одна обставина, — каже він. — 3 дванадцяти років я повністю сліпий.
Він тішиться з мого збентеження.
— Я повертаю голову вслід за вашим голосом. Але я нічого не бачу. У деяких випадках сліпота загострює слух.
Я тисну простягнуту мені руку. Мені слід було б стриматися. Адже справді дуже негарно кривдити сліпу людину. До того ж співвітчизника. Але я у справжній, неприхованій жадібності завжди бачила щось загадкове і провокуюче.
Читать дальше