Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

В одному з кутків на самоті сидить Бенедикта Глан.

Деякі люди, здається, не мають нічого спільного зі своїми голосами. Я добре пам’ятаю, як дуже була здивована, коли вперше опинилася віч-на-віч з Уллоріаннґуаком Крістіансеном, який протягом двадцяти років читав новини по гренландському радіо. Слухаючи його голос, можна було уявляти собі зустріч з Богом. Та він виявився звичайною людиною, лише трохи вищим від мене на зріст.

В інших людей голос і зовнішність так точно відповідають одне одному, що, почувши раз, як вони говорять, упізнаєш їх, побачивши. Я проговорила з Бенедиктою Глан по телефону хвилину і знаю, що це вона. На ній синій вуличний костюм, вона не зняла капелюшок, вона п’є мінеральну воду, і вона красива, нервова й непередбачувана, як породиста кобила.

Їй близько 65, у неї довге каштанове волосся, частково сховане під капелюшок. Вона тримається прямо, вона бліда, у неї агресивне підборіддя і тремтливі ніздрі. Якщо я колись і зустрічала складну людину, то це вона.

Час, який потрібний, щоб перетнути залу, це все, що є в моєму розпорядженні для прийняття деяких остаточних рішень.

За кілька годин до цього я дзвоню їй з телефонної будки біля станції Енґхаве. Голос у неї глибокий, хрипкий, майже лінивий. Але десь під цим спокоєм, як мені здається, я чую ковальські міхи. Або ж це фата-моргана. Після години, проведеної на стоянці 126, я вже більше не довіряю своєму слуху.

Коли я повідомляю їй, що мене цікавить її робота в Берліні у сорок шостому році, вона цілком ясно відмовляється від зустрічі.

— Про це навіть не може бути й мови. Це цілком виключено. Адже йдеться про військові таємниці. І взагалі, це було в Гамбурзі.

Вона говорить так упевнено. Але разом з тим відчувається легкий відтінок жорстко стримуваної цікавості.

— Вас турбують з військового містечка Сванемелле, — кажу я. — Ми готуємо публікацію про участь Данії в Другій світовій війні.

Вона різко змінює тон:

— Справді? Значить, ви телефонуєте зі Сванемелле? Ви, напевно, з жіночого корпусу?

— Я за освітою історик. Я редагую цю публікацію для Історичного архіву збройних сил.

— Невже! Жінка! Це дуже приємно. Я думаю, що я мушу спочатку поговорити про це з батьком. Ви знаєте мого батька?

Не маю честі. І якщо я хочу встигнути познайомитися з ним, я повинна поквапитися. За моїми підрахунками, йому має бути під дев’яносто. Але вголос я цього не говорю.

— Генерал Авґуст Глан, — каже вона.

— Ми б дуже хотіли, щоб це видання стало сюрпризом.

Вона це чудово розуміє.

— Коли ви мали б можливість поговорити зі мною?

— Це важкувато, — каже вона. — Мені треба подивитися в мій тижневик.

Я чекаю. Мені видно моє віддзеркалення в сталевій стінці автомата. Я бачу хутряну шапку. З-під неї виглядає темне волосся. В обрамленні волосся — дурнувата усмішка.

— Можливо, у мене буде час у другій половині дня.

Я згадую це, проходячи залою кондитерської і дивлячись на неї. Донька генерала. Подруга військових. Але хриплуватий голос. Те, як вона дивиться на механіка. Запальна людина. Я приймаю рішення.

— Смілла Ясперсен, — кажу я. — А це капітан і доктор філософії Пітер Фойл.

Механік завмирає.

Бенедикта Глан променисто усміхається йому:

— Як цікаво! Ви теж історик?

— Один з найчудовіших військових істориків Північної Європи, — кажу я.

Його праве око сіпається. Я замовляю каву і малинове тістечко — йому і собі.

Бенедикта Глан знову замовляє собі мінеральну воду. Вона не хоче тістечка. Вона хоче повністю володіти увагою доктора філософії Пітера Фойла.

— Можна багато що пригадати. Я ж не знаю, що саме вас цікавить.

Тут я роблю рішучий крок:

— Ваша співпраця з Йоханнесом Лоєном.

Вона киває.

— Ви з ним говорили?

— Капітан Фойл — його близький друг.

Вона лукаво усміхається. Ну, ще б пак! Один чарівний чоловік знає іншого чарівного чоловіка.

— Це було так давно.

Каву приносять у великому скляному кавнику. Вона гаряча і пахуча. Це зустріч з механіком зіштовхнула мене по похилій площині вживання отруйних п’янких напоїв.

Він не торкається своєї філіжанки. Він ще не звик до свого академічного звання. Він сидить, роздивляючись свої руки.

— Це було в березні сорок шостого. Британські ВВС після німців розмістилися в будинку Даґмари на Ратушній площі. Я дізналася, що вони шукають молодих данців і данок, які знають німецьку й англійську. Моя мати була із Швейцарії. Я вчилася в школі в Ґріндельвальде. Я двомовна. Я була надто молода для участі в Опорі. Але в цьому я побачила можливість зробити все-таки що-небудь для Данії.