Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— З якою метою?

Вона хитає головою:

— Я так цього і не дізналася. Думаю, що й інші не знали. У листах ішлося про перемови щодо судна, які були дуже утруднені через надзвичайний стан. Про можливість плавання до Кіля, а потім данськими територіальними водами. Про те, де пролягають пройдені мінними тральщиками маршрути. Про організацію охорони англійцями Ельби і Кільського каналу. Але всі, хто писав ці листи, знали, про що йдеться. Тому вони ніколи не згадували цього.

Ми всі троє одночасно відкидаємося назад. Ми повертаємося назад у кондитерську «Золота бріош», назад до запаху кави, до цього часу, до «Satin Doll».

— Я б хотіла тістечко, — каже Бенедикта Глан.

Вона це заслужила. Його приносять, і воно нагадує про літо. Із збитими вершками, такими свіжими, м’якими і жовтувато-білими, наче тут, прямо в глибині пекарні, тримають корову.

Я чекаю, поки вона його скуштує. Людям важко зберігати пильність, коли вони переживають приємні відчуття.

— Ви розповідали кому-небудь про це?

Вона збирається з обуренням це відкинути. Спогади, що потім сколихнулися в ній, довіра до нас, а може, і смак малинового тістечка щось міняють у ній.

— З самого дитинства дотримання таємності було само собою зрозумілим для мене, — каже вона.

Ми розуміюче киваємо.

— Можливо, ми з Йоханнесом Лоєном говорили про це раз чи двічі. Але це було років двадцять тому.

— Це могло бути в 1966 році?

Вона здивовано дивиться на мене. На мить я опиняюся в небезпечній зоні. Потім вона доходить висновку, що ми, звичайно ж, знаємо це від самого Лоєна.

— Йоханнес виконував роботу для компанії, яка повинна була організувати плавання до Гренландії. Він хотів, аби ми з ним разом спробували реконструювати Деякі відомості, що містилися в листах 1946 року. Це були переважно описи маршрутів. Особливо що стосувалося можливих стоянок. Нам це не вдалося. Хоча ми витратили на це багато часу. Мені здається, що я навіть отримала за це гонорар.

— І потім знову 1990-го або 1991-го?

Вона закушує губу.

— Хелен, його дружина, дуже ревнива, — каже вона.

— Навіщо йому це було потрібно?

— Адже він ніколи нічого не розповідав. А ви самі пробували дізнатися у нього?

— Ще не було можливості, — кажу я. — Але обов’язково запитаємо.

Щось у моєму поясненні насторожує її. Я намагаюся придумати, як би її заспокоїти й відвернути. Вона сама приходить мені на допомогу. Вона переводить погляд з мене на механіка і потім знову на мене.

— Ви одружені?

Тут відбувається дивна річ — він червоніє. Спочатку червоніє шия, потім рум’янець піднімається вище, як при алергії на крабів або раків. Палаючий, беззахисний рум’янець.

На мить я відчуваю приплив тепла між ногами. Такий сильний, що мені навіть здається, ніби на коліна поклали щось гаряче. Але там нічого немає.

— Ні, — кажу я. — Важко цілком віддавати себе Архіву збройних сил і одночасно мати родину.

Вона розуміюче киває. Вона чудово розуміє, як можна розриватися між війною і коханням.

— Двоє людей зустрічаються, — кажу я, — можливо, в Берліні. Лоєн і Вінґ. Лоєн щось знає про те, що варто вивезти з Гренландії. У Вінґа є організація, під прикриттям якої вони можуть це зробити, бо він фінансовий директор Кріолітового товариства і його реальний керівник. І є Андреас Фіне Ліхт. Про нього нам відомо тільки, що він знайомий із життям у Гренландії.

Я не збираюся розповідати йому про стоянку 126.

— У 1966 році вони організовують експедицію під егідою товариства. Щось відбувається не так, як задумано. Можливо, річ в аварії з вибуховими речовинами. В усякому разі, експедиція зривається. Потім вони чекають двадцять п’ять років. І роблять нову спробу. Але цього разу дещо змінилося. Транспорт оплачується якимись грошима ззовні. Схоже, що їм хтось допомагає. Що вони об’єдналися з кимось. Але знову щось не виходить. Гине четверо людей. Серед них Ісайїн батько.

Я сиджу на канапі у механіка, укрившись вовняним пледом. Він стоїть посеред кімнати і збирається відкорковувати пляшку шампанського. Дороге вино в цій кімнаті якось збиває мене з пантелику. Він відставляє пляшку, не відкривши її.

— Сьогодні вдень я розмовляв з Юліаною, — каже він.

Я ще в кондитерській, а потім дорогою додому помітила — щось не так.

— Барона раз на місяць обстежували в лікарні. Кожного разу їй давали півтори тисячі крон. Завжди першого вівторка кожного місяця. По нього приїжджали. Вона ніколи з ним не їздила. Барон нічого не розповідав.