Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— «Геоінформ», можна подивитися їхні фінансові звіти?

Він сідає перед клавіатурою. Поки ми чекаємо, коли увімкнеться комп’ютер, він мені усміхається.

— Я неодмінно пригадаю, де це було, — каже він. — Ви не вчилися на юридичному, га?

Перед моїм приходом він вивчав французьку газету. Він стежить за моїм поглядом.

— Я подав заяву до Міністерства закордонних справ, — каже він. — Тому важливо стежити за тим, що відбувається в світі. У нас нічого немає на «Геоінформ». Це, мабуть, не акціонерне товариство.

— Можна дізнатися, хто входить до правління?

Він приносить том завтовшки як дві телефонні книги, який називається «Данські фонди». Він знаходить те, що мені потрібно. Правління «Геоінформу» складається з трьох осіб. Я записую їхні імена.

— Можна запросити вас на обід?

— Я збираюся прогулятися по Дюрехавен, — кажу я.

— Ми могли б прогулятися разом.

Я показую на його шкіряні черевики.

— Там шар снігу сімдесят п’ять сантиметрів.

— Я б міг купити пару гумових чобіт дорогою.

— Ви на роботі, — кажу я. — На шляху до дипломатичної кар’єри.

Він сумно киває.

— Можливо, коли розтане сніг, — каже він. — Навесні.

— Якщо доживемо, — кажу я.

Я йду до парку Дюрехавен. Уночі йшов сніг. Я взяла з собою каміки. Відійшовши подалі від воріт, я взуваю їх. Підошви каміків дуже швидко зношуються. У дитинстві нам ніколи не дозволяли танцювати в них, якщо на підлозі був пісок. Можна було стоптати їх за одну ніч. Але на снігу і на льоду, де інше тертя, їхня міцність дуже велика. Свіжий сніг легкий і холодний. Я відходжу якнайдалі від стежок. Цілий день я неквапно, важко переступаючи, блукаю між чорними гілками, на яких виблискує сніг. Я йду петлястим слідом козулі, доки починаю розуміти його ритм. Різкі стрибки тварини вбік кожні сто метрів, звичка залишати сечу маленькими порціями, трохи правіше від своїх слідів. Регулярність, з якою вона розгрібає ділянку у формі сердечка, добираючись до темної землі, щоб знайти листя.

Через три години я зустрічаю її. Козулю. Білу, насторожену, цікаву.

У ресторанчику «Пітер Ліп» я знаходжу столик осторонь від решти і замовляю гарячий шоколад. Потім я кладу перед собою аркуш з трьома прізвищами.

Катя Клаусен.

Ральф Сайденфаден.

Терк Вид.

Я дістаю Моріців конверт з газетними вирізками. Мені потрібна одна конкретна.

Приміщення заповнює група дітей і дорослих. Вони залишили лижі й санки надворі. Вони перемовляються гучними і повними радості голосами. Повними таємничого снігового тепла.

Вирізка з англійської газети. Можливо, саме тому я звернула на неї увагу. Її неакуратно вирізали, і тому зникла частина заголовка. Він був потім дописаний від руки зеленою кульковою ручкою. Газета від 19 березня 1992 року. «Перший копенгагенський семінар з неокатастрофізму. Професор, доктор медицини Йоханнес Лоєн, член Данської Королівської академії наук, читає доповідь на відкритті».

Лоєн стоїть на сцені, вочевидь без тексту доповіді і без трибуни. Приміщення велике. Позаду нього за вигнутим дугою столом сидять троє людей.

«За ним: Рубен Гідденс, Ове Натан і Терк Вид…»

Текст обрізано, продовження рядка не помістилося. Вони не могли набрати данську літеру «о» в його імені. Це і впало в очі. Тому я й запам’ятала його.

Коли я вирушаю додому, сідає палаюче сонце. У мене б’ється серце.

Тої самої миті, коли я входжу в двері, дзвонить телефон.

У мене йде ціла вічність на те, щоб віддерти червоний скотч. Я відчуваю, що це має бути механік. Що він, напевно, безліч разів намагався додзвонитися.

— Це Андреас Фіне Ліхт.

Голос ледве звучить, неначе він застуджений.

— Я хочу запропонувати вам негайно приїхати до мене.

Я відчуваю спалах роздратування. Я не з тих, хто може звикнути до наказів.

— Обов’язково сьогодні?

Лунає здавлений звук, неначе він стримує смішок.

Ви зацікавилися, чи не так…

Трубку вішають.

Я стою, не знявши пальта. У темряві, бо не встигла запалити світло. Звідки у нього мій номер телефону?

Я не люблю метушитися. У мене на сьогодні інші плани.

Я залишаю каміки і знову йду в копенгагенську ніч.

Спускаючись униз сходами повз двері механіка, я зупиняюся. Я відчуваю спокусу взяти його з собою. Але я називаю це відчуття слабкістю.

У кишені в мене лежить фломастер, але немає паперу. На п’ятдесятикроновій купюрі я пишу: «Південна гавань, Сваєрбрюґґен, стоянка 126. Буду пізніше. Смілла».