Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я видираюся сходами рачки. Причал порожній. Немає ніяких слідів людей.

Мені хочеться зупинитися, передихнути в теплі від палаючого судна. Я бачу, як яскраво світиться моя власна гола шкіра. Бачу волоски, спалені начорно і закучерявлені. Потім я йду. Починаються галюцинації, уривчасті, незв’язні. З дитинства. Квітка, яку я знайшла, спориш, із бутончиками. Страшенний неспокій про те, чи залишилася у Еберлайн та парча, з якої зроблено верх мого капелюшка. Відчуття того, що ти хвора і намочила ліжко.

Фари автомобіля, але мені все одно. Машина зупиняється, і мені це байдуже. Мене в щось закутують. Ніщо не може мене цікавити менше. Я лягаю. Я впізнаю дірки в даху. Це маленький «морріс». Це потилиця механіка. Він веде машину.

— Смілло, — каже він. — Смілло, чорт, забирай…

— Замовкни, — кажу я.

У себе вдома він укутує мене вовняними ковдрами і розтирає, поки стає геть боляче. Потім він змушує мене пити чай з молоком, філіжанку за філіжанкою. Холод наче не хоче виходити. Неначе він проник у скелет. Якоїсь миті я погоджуюся на склянку спиртного.

Я трохи плачу. Серед іншого від співчуття до самої себе. Я розповідаю йому про Ісайїн тайник. Про касету. Про професора. Про дзвінок. Про пожежу. Мені здається, що просто мій рот працює, а я сама спостерігаю за всім, стоячи десь осторонь.

Він нічого не говорить.

Тим часом він наповнює для мене ванну. Я засинаю у ванні. Він будить мене. Ми лежимо поруч у його ліжку, поринаючи час від часу в сон. На кілька годин. По-справжньому я зігріваюся лише перед світанком.

Уже настає день, коли наші тіла зливаються в обіймах. Це, здається, і не я зовсім.

Я двічі міняю таксі й виходжу біля Фарумвай. Звідти я йду через Уттерслев Мосе і сто разів озираюся.

Я телефоную з Туборґвай.

— Що таке «неокатастрофізм»?

— Чому ти завжди дзвониш із цих нестерпних телефонних будок, Смілло? У тебе що, немає грошей? У тебе відключили телефон? Мені його знову підключити?

Для Моріца новорічна ніч — це свято всіх свят. Він страждає на періодично поновлюваний самообман, що можна все почати спочатку, що можна на добрих намірах збудувати нове життя. Першого дня нового року у нього так тріщить голова, що це чути по телефону. Навіть по телефону-автомату.

— У Копенгагені був семінар з цієї теми в березні дев’яносто другого, — кажу я.

Він приглушено стогне, намагаючись змусити мозок працювати. У дію його мозок приводить тільки те, що, виявляється, це питання має стосунок до нього самого.

— Мене запрошували, — каже він.

— Чому ти відмовився?

— Треба було так багато всього прочитати.

Він уже багато років говорить, що перестав читати. По-першe, це брехня. По-друге, таким абсолютно нестерпним чином він дає зрозуміти, що став таким розумним, що навколишній світ більше не може його нічого навчити.

— «Неокатастрофізм» — це збірне поняття. Термін уперше використав Шиндевольф у шістдесяті роки. Він був палеонтологом. Але в обговоренні цієї теми брали участь різні природознавці. Всі вони поділяють ту точку зору, що земна куля — і особливо її біологія — розвивалися не плавно, а стрибками. Які були викликані глобальними природними катастрофами, що створили сприятливі умови для виживання певних видів. Падіння метеоритів, проходження комет, вулканічні виверження, спонтанні хімічні катастрофи. Головним пунктом дискусій завжди було питання про те, чи відбувалися ці катастрофи регулярно, через певні проміжки часу. І якщо вони регулярні, то що визначає їхню частоту? Було створено міжнародну асоціацію. Її перший семінар відбувся в Копенгагені, в центрі «Фальконер». Відкривала королева. Вони не скупилися на витрати. Вони з усіх боків отримують гроші. Профспілки дають їм гроші, бо думають, що ведуться дослідження екологічних катастроф… Промислова рада дає їм гроші, бо думає, що вже в усякому разі мова не йде про катастрофи в навколишньому середовищі. Дослідницькі ради дають гроші, бо в асоціації є кілька імен, якими можна похизуватися.

— Прізвище Вид говорить тобі що-небудь у зв’язку з цим? Терк Вид.

— Був композитор, якого, здається, звали Вид.

— Несхоже, щоб це був він.

— Ти ж знаєш, Смілло, я не запам’ятовую імен.

Це правда. Він пам’ятає тіла. Звання. Він може відтворити в пам’яті кожен удар у кожному зіграному ним великому турнірі. Але він постійно забуває ім’я свого власного секретаря. Це симптоматично. Для людини по-справжньому егоцентричної навколишній світ блідне і стає безіменним.