Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— Чому ти не пішов на цей семінар?

— Для мене це було занадто, Смілло. Всі ці супротивні інтереси. Вся ця політика. Ти ж знаєш, я уникаю політики. Вони навіть не зважилися використати слово «катастрофа», коли дійшло до діла. Вони назвали це «Центр еволюційних досліджень».

— Ти можеш дізнатися, хто такий Вид?

Він робить глибокий вдих, відчувши раптом здобуту владу.

— Приїжджай до мене завтра, — каже він.

Я збираюся заперечити, сказавши, що він може послати мені відомості поштою. Але відчуваю слабкість і дивну поступливість. Він це чує.

— Ти можеш зустрітися зі мною і Беньєю завтра в «Сайаріні».

Це звучить як наказ, але насправді це миттєво знайдений компроміс.

Двері відчиняє одна з дівчаток.

Я буду першою людиною, яка погодиться з тим, що холодний клімат непередбачуваний. А проте я на мить відчуваю здивування. На вулиці п’ята година вечора. На безхмарному темно-синьому небі проступили перші зірки. Але в будинку, навколо дитини, йде сніг. Тонкий шар снігу лежить на рудому волоссі, на плечах, обличчі, на голих руках.

Я йду за нею. У вітальні всюди борошно. Троє дітлахів сидять, замішуючи тісто прямо на паркетній підлозі. У кухні стоїть їхня мати і змащує листи. На кухонному столі сидить маленька дівчинка і місить щось схоже на листкове тісто. Вона намагається додати в нього яєчний жовток. Користуючись при цьому і руками, і ногами.

— У нас у вітальні розірвався мішок з борошном.

— Зрозуміло, — кажу я. — Підлога буде ідеально чистою.

— Він в оранжереї. Я заборонила йому тут курити.

У ній є авторитетна сила, яку мав, за моїми дитячими уявленнями, Господь Бог. І незворушна м’якість, як у Санта-Клауса в діснеївському мультфільмі. Якщо захочеш дізнатися, хто справжні герої світової історії, подивися на матерів. На кухнях, з жарівками. Поки чоловіки у вбиральні. В гамаку. В оранжереї.

Він витирає пил з кактусів. У повітрі стоїть густий сигарний дим. У руках у нього маленький віничок, вузький, як зубна щітка, але з довгою щетиною, вигнутий, сантиметрів тридцять завдовжки.

— Це щоб не забивалися пори. А то вони не зможуть дихати.

— Якщо взяти до уваги тутешні умови, — кажу я, — це, можливо, було б і на краще.

У нього винуватий вигляд.

— Моя дружина забороняє мені курити поблизу дітей.

Він показує мені недопалок сигари.

— «Ромео і Джульєтта». Класична гаванська сигара. Збіса добрий смак. А надто останні сантиметри. Коли майже обпалюєш губи. У цьому місці вона вся просочена нікотином.

Я вішаю свій жовтий пуховик на один з білих металевих стільців. Потім знімаю з голови хустку. Під нею у мене шматочок марлі. Її я теж знімаю. Механік промив рану і змастив її хлоргексидиновою маззю. Я нахиляю голову, щоб йому було видно.

Коли я знову піднімаю її, погляд його стає суворим.

— Опік, — каже він задумливо. — Ви, напевно, опинилися поблизу?

— Я була на борту.

Він миє руки в глибокій сталевій раковині.

— Як вам удалося залишитися живою?

— Я випливла.

Він витирає руки і повертається. Торкає рану. Виникає відчуття, що він засовує руки в мій мозок.

— Вона поверхнева, — каже він. — Скоріше облисіння вам не загрожує.

Того дня я зателефонувала йому до Державної лікарні. Я не називаюся, та цього і не вимагається.

— Те судно, яке горіло в гавані, — кажу я. — На борту була людина.

Радіо повідомляло про пожежу як про найважливішу подію. У газетах про неї писали на першій сторінці. Фотографія була зроблена вночі, у світлі прожекторів пожежників. Посеред гавані з води стирчать три обвуглені щогли. Такелаж і реї зникли. Але не було ніяких повідомлень про загиблих.

Він говорить повагом, розтягуючи слова:

— Це правда?

— Мені потрібні результати розтину.

Він довго мовчить.

— Чорт забирай, — каже він. — У мене сім’я, яку я маю годувати.

На це мені нічого сказати.

— Сьогодні ввечері. Після четвертої.

Він сідає навпроти мене й знімає целофан і поясочок із сигари. У нього коробка з дуже довгими сірниками. Однією з них він проробляє отвір у конічній закритій частині сигари. Потім повільно й ретельно запалює її.

Розкуривши сигару, він втуплює в мене свій погляд.

— А чи випадково, — каже він, — не ви його вбили?

— Ні, — відповідаю я.

Говорячи й далі, він дивиться на мене так, ніби намагається, випробувати мою совість.

— Коли людина тоне, відбувається таке: спочатку вона намагається затримати дихання. Коли це стає вже неможливо, вона робить кілька сильних і відчайдушних вдихів. Тим самим накачуючи воду в легені. При цьому в носі й гортані утворюються білуваті протеїнові речовини, подібно до збиваного яєчного білка. Це називається пінний грибок. У цієї людини — ім’я якої я, звичайно, не повинен називати, особливо тому, хто, можливо, замішаний у злочині, — у цієї людини не було слідів такої піни. В усякому разі причина смерті не в тому, що вона потонула.