Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Час випити м’ятного чаю. Час подивитись на місто. Я повертаюся до вікна. Завжди залишається надія, що, поки ти сидів, повернувшись до нього спиною, пішов сніг.

У цю мить лунає сміх.

Я схоплююся на ноги, виставивши вперед руки. Це не ніжний дівочий сміх. Це примара опери. Я так просто не здамся.

Чуються чотири легкі удари, і починається музика. Це джаз. На передньому плані звучить, поступово заповнюючи все, велика труба. Цей звук з Ісайїної плівки.

Я вимикаю магнітофон. Мені потрібно чимало часу, щоб знову спуститися на землю. Запанікувати можна за лічені секунди. Для того щоб дати собі раду, потрібний іноді цілий вечір.

Я перемотую назад і знову програю останню частину плівки. Знову скористалися паузою. Немає ніякого попередження, раптом сміх. Глибокий, тріумфальний, дзвінкий. Потім удари, що відлічують ритм. Потім музика. Це джаз — і все-таки не джаз. У музиці є щось ейфорійне, незв’язне. Ніби це чотири інструменти збожеволіли. Але це ілюзія. Тому що чутно і дивовижну точність. Як у номері клоунів на манежі. Те, що має бути схоже на цілковитий хаос, вимагає граничної точності.

Номер триває, мабуть, хвилин сім. Потім плівка кінчається, і звуки різко уриваються.

У музиці була енергія. Несподіване піднесення після пережитого страху, Свят-вечір, третя година ночі.

Я співала в церковному хорі в Кваанааку. Волхвів я уявляла собі в снігоступах, як вони їдуть на собачій упряжці по льоду. Із спрямованим до зірки поглядом. Я знала, що вони відчувають усередині себе. Їм був зрозумілий Абсолютний Простір. Вони знали, що на правильному шляху. До енергетичного феномена. Ось чим було для мене дитя Ісус, коли я стояла, вдаючи, що читаю ноти, яких насправді ніколи не розуміла, а просто все вчила на слух.

Так і зараз, у «Білому розтині», коли прожито більш ніж півжиття. І начхати, що мені самій так і не довелося народити дитини. Я маю втіху від моря і льоду, не відчуваючи себе постійно обдуреною Творцем. Новонароджений — це те, за чим треба йти, те, що треба шукати, — північне сяйво, стовп енергії у Всесвіті. А померла дитина — це жорстокість.

Я встаю, спускаюся вниз по сходах і дзвоню в двері.

Він виходить у піжамі. Нетвердо стоячи на ногах від сну.

— Пітере, — кажу я, — мені страшно. Але все-таки я піду на це.

Він усміхається, напівпроснулий, напівсонний.

— Я так і думав, — каже він. — Я так і думав.

— Тридцять — біблійне число, — каже Ельза Любінґ. — Іуда отримав тридцять срібняків. Ісусові було тридцять років, коли він хрестився. У новому році минає тридцять років, як у Кріолітовому товаристві було запроваджено автоматизований бухгалтерський облік.

Третій день Різдва. Ми сидимо в тих самих кріслах. Той самий чайник стоїть на столі, ті самі підставки під філіжанками. Той самий запаморочливий краєвид з вікна, той самий білий зимовий світ. Можна подумати, що час стояв на місці. Неначе ми нерухомо просиділи тут весь минулий тиждень, а тепер хтось натиснув на кнопочку, і ми продовжуємо з того місця, де перервалися. Якби тільки не одна обставина. Схоже, що вона прийняла якесь рішення. У ній відчувається якась визначеність.

Її очі глибоко запали, і вона блідіша, ніж минулого разу, наче шлях до цього рішення коштував їй безсонних ночей.

Чи все це мені тільки здається? Можливо, вона так виглядає, бо зустрічала Різдво постом, неспанням і повторенням молитов по сімсот разів двічі на день.

— З одного боку, ці тридцять років змінили все. З другого боку, все залишилося як і раніше. Директором тоді — у п’ятдесятих і на початку шістдесятих — був таємний радник Ебель. У нього і в його дружини було по зробленому на замовлення «роллс-ройсу». Іноді один з автомобілів стояв перед входом, за кермом чекав водій у лівреї. Тоді ми розуміли, що або він, або його дружина відвідує завод. Їх самих ми ніколи не бачили. У неї був особистий салон-вагон, що стояв у Гамбурзі, кілька разів на рік його причіплювали до потяга, і вони їхали на Рів’єру. Поточні питання управління вирішував фінансовий директор, начальник відділу збуту і головний інженер Оттесен. Оттесен був завжди в лабораторії або на кар’єрі в Саккаку. Його ми теж ніколи не бачили. Начальник відділу збуту завжди роз’їжджав. Іноді він з’являвся, розсипаючи навколо себе усмішки, подарунки і фривольні анекдоти. Я пам’ятаю, що перший раз, повернувшись із Парижа після війни, він привіз із собою шовкові панчохи.

Вона сміється на думку про те, що колись могла радіти шовковим панчохам.