Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— І це не припиняється. Це ніколи не припиняється. Тому що тепер ми відразу ж приєднуємо до дійсних чисел уявні — квадратні корені з від’ємних чисел. Це числа, які ми не можемо уявити собі, числа, які не може вміщати в себе нормальна свідомість. А якщо ми до дійсних чисел додамо уявні, то отримаємо систему комплексних чисел. Першу систему числення, в межах якої можна задовільно пояснити формування кристалів льоду. Це як великий, відкритий ландшафт. Горизонти. Ти йдеш до них, а вони все віддаляються. Це Гренландія, це те, без чого я не можу! Тому я не можу сидіти за ґратами.

Я зупиняюся перед ним.

— Смілло, — каже він. — Можна я тебе поцілую?

Всі ми маємо певне уявлення про себе. Я завжди здавалася самій собі такою козир-бабою, яка за словом в кишеню не лізе. Але тут я не знаю, що сказати. Я відчуваю, що він мене зрадив. Слухав не так, як повинен був слухати. Що він обдурив мене. З другого боку, він нічого особливого не робить. Він мені не заважає. Він усього лише стоїть перед паруючою каструлею і дивиться на мене.

Я не знаходжу, що сказати. Я просто стою, абсолютно не уявляючи, як мені поводитись, і ця мить тягнеться, але потім вона, на щастя, минає.

— Щасливого Різдва.

Ми поїли, не перекинувшись жодним словом. Частково тому, що не висловлене раніше все ще висить у повітрі. Але в основному тому, що цього вимагає суп. За таким супом неможливо розмовляти. Він волає з тарілки, вимагаючи від нас неподільної уваги.

Так само було і з Ісайєю. Траплялося, що, коли я читала йому вголос або слухала з ним казку «Петрик і вовк», мою увагу щось відвертало і думками я заносилася далеко. Через якийсь час лунало покашлювання. Доброзичливе, направляюче, виразне покашлювання. Воно означало приблизно таке: Смілло, ти мариш наяву.

Так само із супом. Я їм з глибокої тарілки. Механік — з великої чашки. У супу смак риби. Смак глибокого Атлантичного океану, айсбергів, водоростей. Рис нагадує про тропіки, про гребінчасте листя бананової пальми. Про невпинну штовханину на базарі прянощів у Бірмі. Уява захоплює мене цілком.

Ми п’ємо мінеральну воду. Він знає, що я не п’ю спиртного. Він не питає чому. Він взагалі ніколи не ставить мені ніяких питань. За винятком того питання кілька хвилин тому.

Він відкладає ложку.

— Той корабель, — каже він. — Модель корабля в кімнаті Барона. На вигляд він дуже дорогий.

Він кладе переді мною якусь брошуру.

— Той ящик у нього в кімнаті, в якому він зробив дірки, це коробка від корабля. Там я і знайшов її.

Чому я сама її не помітила?

На обкладинці написано: «Арктичний музей. Теплохід Кріолітового товариства „Данія“ „Йоханнес Томсен“. Масштаб 1:50».

— Що таке Арктичний музей? — питаю я.

Він не знає.

— Але на коробці була якась адреса.

Він вирізав її звідти ножем. Напевно, щоб уникнути орфографічних помилок. Тепер він кладе її переді мною.

«Адвокатська контора Хаммер і Вінґ». І її адреса на Естерґаде, прямо біля Конґенс Нюторв.

— Це він забирав Барона на своєму авто.

— Що говорить Юліана?

— Вона така налякана, що трясеться від страху.

Він варить каву. З двох сортів зерен за допомогою млинка, лійки та кавоварки і з тією ж неквапливою акуратністю. Ми п’ємо її мовчки. Сьогодні Свят-вечір. Тиша звичайно є моїм союзником. Сьогодні вона трохи тисне мені на вухо.

— У вас була ялинка, коли ти був маленьким? — питаю я.

Зовні цілком невинне питання. Але я ставлю його, щоб дізнатися, хто він.

— Щороку. Аж поки мені не виповнилося п-п’ятнадцять. Тоді на неї стрибнула кішка. І шерсть на ній спалахнула.

— І що ти зробив?

Тільки запитавши, я розумію: мені здавалося цілком очевидним, що він мусив був щось зробити.

— Зняв сорочку й накинув її на кішку. І так загасив вогонь.

Я уявляю собі його без сорочки. У світлі лампи. У світлі різдвяних свічок. У світлі пойнятої вогнем кішки. Я проганяю від себе цю думку. Вона знову повертається. На деяких думках є клей.

— На добраніч, — кажу я, підводячись.

Він проводжає мене до дверей.

— Мені н-напевне сьогодні снитимуться сни.

У цьому зауваженні є щось лукаве. Я вивчаю його обличчя, щоб побачити який-небудь натяк на те, що він сміється з мене, але воно серйозне.

— Дякую за сьогоднішній вечір.

Однією з ознак плутанини у вашому житті і того, що їй час давати лад, є той факт, що ваша обстановка поступово починає складатися з речей, давним-давно позичених вами на якийсь час. Тепер надто пізно їх повертати, і ви краще поголите себе наголо, ніж з’явитеся перед цим страховищем — їх справжнім господарем.