Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Це добре діє. Я вже стою перед тунелем. Старіюча. Невдаха. Всіма покинута.

У двері дзвонять. Це механік. Я чую це з того, як натискають на кнопку дзвінка. Обережно торкаючись, неначе дзвінок угвинчений прямо в череп старенької, яку він боїться потурбувати. Я не бачила його з дня похорону. Не хотілося думати про нього.

Я виходжу в коридор і відключаю дзвінок. І знову сідаю.

Я викликаю в свідомості спогади про свою другу втечу, коли Моріц забирав мене з Туле. Ми стояли на відкритій бетонній платформі, якою треба було пройти останні двадцять метрів до літака. Моя тітка причитала. Я на повні груди вдихала повітря. Мені здавалося, що так я зможу захопити ясне, сухе і неначе солодкувате повітря з собою в Данію.

Хтось стукає в двері. Це Юліана. Ставши навколішки, вона кричить через щілину для листів:

— Смілло! Я зробила рибний фарш!

— Дай мені спокій.

Вона ображається.

— Я вивалю його тобі через цю дірку.

В останню мить перед тим, як ми стали підійматися в літак, тітка подарувала мені пару домашніх каміків. На одну тільки вишивку бісером у неї пішов місяць.

Дзвонить телефон.

— Мені потрібно з вами про дещо поговорити.

Голос Ельзи Любінґ.

— Мені дуже шкода, — кажу я. — Поговоріть про це з кимось іншим. Не розкидайте бісер перед свиньми.

Я висмикую телефонну вилку з розетки. Я відчуваю, що часом думка про Раунову одиночну камеру стає все привабливішою. Такого дня не можна ручитися, що наступної миті хтось не постукає в твоє вікно. На п’ятому поверсі.

У шибку лунає стукіт. Зовні стоїть зелена людина. Я відчиняю вікно.

— Я — мийник шибок. Просто попереджаю вас. Щоб ви випадково не надумали роздягатися.

Він усміхається на весь рот. Неначе він під час миття вікон засовує в рот по цілій рамі.

— Що ви, чорт забирай, хочете цим сказати? Ви натякаєте, що не хочете бачити мене голою?

Його усмішка гасне. Він натискає на кнопку, і платформа, на якій він стоїть, відносить його за межі досяжності.

— Мені не треба мити вікна, — кричу я вслід. — У моєму віці я вже все одно нічого не бачу.

Перші роки в Данії я не розмовляла з Моріцом. Вечеряли ми разом. Він так вимагав. Не промовляючи ні слова, ми сиділи з кам’яними обличчями, тоді як економки, змінюючи одна одну, подавали одну за одною страви. Фру Міккельсен, Даґні, фрекен Хольм, Болін Хсу. Пироги з м’ясом, заєць у вершковому соусі, японські овочі, угорські спаґеті. Не кажучи одне одному ні слова.

Коли я чую про те, що діти швидко забувають, що вони швидко прощають, що вони чутливі, у мене це влітає в одне вухо і вилітає в друге. Діти вміють пам’ятати, приховувати і вбивати холодом тих, хто їм не подобається.

Мені було, мабуть, близько дванадцяти, коли я стала потроху розуміти, чому він забрав мене в Данію.

Я втекла із Шарлоттенлунда. Поїхала автостопом на захід. Я чула, що коли поїхати на захід, приїдеш в Ютландію. У Ютландії був Фредеріксхаун. Звідти можна було потрапити до Осло. З Осло до Нуука регулярно ходили торгові судна.

Неподалік від Соре пізно ввечері мене підібрав лісник. Він довіз мене до свого будинку, дав мені молока й бутербродів і попросив хвильку почекати. Поки він телефонував до поліції, я підслухувала, притиснувши вухо до дверей.

Біля гаража я знайшла мопед його сина. Я поїхала через зоране поле. Лісник кинувся за мною в капцях, але загруз у багні.

Була зима. На повороті біля озера мене занесло, і я злетіла з мопеда, розірвала куртку й розбила руку. Потім більшу частину ночі йшла пішки. Влаштувавшись під навісом автобусної зупинки, я задрімала. Коли я прокинулася, виявилося, що я сиджу на кухонному столі, а якась жінка спиртом дезінфікує мої подряпини на боці. Було таке відчуття, ніби мене б’ють пальовим молотом.

У лікарні витягли з рани асфальтові крихти і наклали гіпс на зламане зап’ястя. Потім по мене приїхав Моріц.

Він був дуже злий. Коли я йшла поруч нього лікарняним коридором, він увесь трясся.

Він тримав мене за руку. Збираючись дістати ключі від машини, він випустив мене, і я побігла. Адже мені треба було в Осло. Але я була не в найкращій формі, а він завжди був моторним. Гравці в гольф тренуються з бігу, щоб витримати дистанцію, яка часто становить двічі по двадцять п’ять кілометрів, якщо їм треба пройти сімдесят дві лунки за два дні. Він майже відразу ж піймав мене.

У мене для нього був сюрприз. Хірургічний скальпель, який я в травматологічному пункті заховала в своєму капюшоні. Такий скальпель проходить крізь шкіру, немов крізь масло, що постояло на сонці. Але оскільки моя права рука була в гіпсі, вийшов тільки розріз на одній долоні.