Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я витягую телефонну вилку з розетки. На сьогодні я вже наговорилася по телефону. Механік на моє прохання подлубався трохи у проводці, тож я можу відключити і дверний дзвінок.

Потім я сідаю на канапу. Спочатку переді мною пропливають події сьогоднішнього дня. Я не затримуюся на них. Потім виринають спогади з дитинства, то трохи депресивні, то злегка піднесені, вони також проходять. Потім настає спокій. У цьому стані я ставлю платівку. Сиджу і плачу. Я оплакую не когось і не щось. Своє життя я до певної міри сама собі створила, і я не хочу його змінювати. Я плачу, тому що є у Всесвіті така краса, як скрипковий концерт Брамса у виконанні Кремера.

Згідно з однією науковою теорією, можна бути цілком упевненим в існуванні тільки того, що ти сам спізнав на власному досвіді. У такому разі, напевно, дуже небагато людей можуть бути цілком упевнені в тому, що Готхопсвай існує о п’ятій годині ранку. Вікна, в усякому разі, темні й порожні, вулиці безлюдні, а в автобусі номер два немає нікого, крім шофера та мене.

П’ята година ранку — це якийсь особливий час. Неначе сон досягає дна. Стадія сновидінь закінчується, наближаючи сплячих до усвідомлення того, що далі так тривати не може. Люди в цей час беззахисні, як немовлята. У цей час виходять на полювання великі звірі, у цей час поліція виписує штрафні квитанції за прострочений час стоянки автомобілів.

І в цей час я сідаю на «двійку» і їду до Бренсхоя, на вулицю Каббелаєвай, що біля парку Уттерслев Мосе, щоб зробити візит судово-медичному експертові Лаґерманну — з прізвищем «як сорт локриці», — так він мені відрекомендувався.

Він упізнав мій голос по телефону ще до того, як я встигла назвати себе, і швидко призначив час: «О пів на сьому, — сказав він, — зможете?»

І я приходжу близько шостої. Люди вибудовують своє життя за допомогою часу. Якщо його трохи змінити, завжди трапляється щось, що наводить на роздуми.

Вулиця Каббелаєвай поринула в темряву. Будинки темні. Уттерслев Мосе в кінці вулиці теж у пітьмі. Дуже холодно, тротуар став світло-сірим від інею, машини біля будинків покриті виблискуючим білим хутром. Цікаво поглянути на заспане обличчя судмедексперта.

Тільки в одному будинку вікна освітлені. Не просто освітлені — ілюміновані, а за ними рухаються фігури, неначе тут з учорашнього вечора йде придворний бал, який досі не закінчився. Я дзвоню в двері. Смілла, добра фея, останній гість перед світанком.

Двері відчиняють п’ятеро людей, і роблять вони це всі разом, одночасно застряючи в дверях. П’ятеро дітей різного розміру. А всередині будинку видніють ще діти. Вони вдягнені для вилазки, в лижних черевиках і з рюкзаками, тож руки у них вільні для бійки. У всіх молочно-біла шкіра, ластовинки, з-під зимових шапок виглядає мідно-руде волосся, вони оточені аурою гіперактивного вандалізму.

Серед них стоїть жінка з такими самими, як у дітей, волоссям і шкірою, але її зріст, плечі і спина якраз для американського футболу. За нею маячить судово-медичний експерт.

Він на півметра нижчий за свою дружину. Він повністю одягнений, у нього почервонілі повіки і збуджений вигляд.

Він і бровою не повів, побачивши мене. Він нахиляє голову, і ми насилу прокладаємо собі шлях крізь галас та кілька кімнат, які виглядають так, ніби тут пройшли дика орда й переселення народів, які на додачу до цього, повертаючись, знову сюди заглянули, потім ми йдемо через кухню, де приготовлені бутерброди на цілий полк, і через двері, і коли ці двері зачиняються, стає зовсім тихо, сухо, дуже тепло, і все залито неоновим світлом.

Ми стоїмо в оранжереї, прибудованій зовні до будинку, що являє собою свого роду зимовий сад, і, за винятком кількох вузьких доріжок і маленького майданчика з пофарбованими в білий колір металевими стільцями і столом, підлога тут — суцільні грядки і горщики з кактусами. Кактусами всіх розмірів, від одного міліметра до двох метрів. Різної міри колючості. Освітленими синіми оранжерейними лампами.

— Даллас, — каже він. — Підходяще місце для того, щоб почати збирати колекцію. А взагалі-то я не знаю, чи можна рекомендувати це місце, чорт забирай, не знаю. Суботнього вечора у нас могло бути до п’ятдесяти вбивств. Часто доводилося працювати внизу, поруч з відділенням швидкої допомоги. Там усе було обладнано так, щоб ми могли робити розтини. Дуже зручно. Дізнаєшся дещо про кульові й ножові поранення. Моя дружина говорила, що я зовсім не бачу дітей. Так це, чорт забирай, і було.