Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Лаґерманн схожий на свої рослини. Можливо, саме тому він і збирає кактуси. Не знаючи історії його життя, я здогадуюся, що йому, щоб вибратися до світла, довелося пробиватися через кілька кубічних метрів каменів.

Ми стоїмо біля грядки із зеленими морськими їжаками, які виглядають так, немов побували під дощем з бавовняної вати.

— Pilocereus Senilis, — каже він.

Поруч кілька горщиків з дрібнішими, зеленими і фіолетовими рослинами.

— Мескалін. Навіть у відомих місцях — скажімо, в Ботанічному саду в Мехіко, в музеї кактусів Сезар Мандрик у Лансароті — їх не більше, ніж у мене. Маленький шматочок мозку — і тобі більш ніж досить. Більше нічого й не треба. Я розсудлива людина. Раціоналіст. Ми обстежуємо мозок. Відрізаємо шматочок. Після цього асистент ставить черепну коробку на місце і натягує шкіру. Нічого не помітно. Я тисячу разів бачив мозок. Немає в ньому нічого містичного. Все це справжнісінька хімія. Головне, щоб було достатньо інформації. Як ви думаєте, чому він побіг на цей дах?

Вперше у мене виникає бажання дати чесну відповідь.

— Я думаю, що хтось переслідував його.

Він хитає головою.

— Звичайно діти так далеко не тікають. Мої сідають і починають кричати. Або ж завмирають.

Якось механік полагодив для Ісайї старий велосипед. У Гренландії він ніколи не їздив велосипедом. Коли велосипед був готовий, він одразу поїхав. Механік знайшов його на десятому кілометрі шосе Гаммель Кеґе, він їхав з маленькими коліщатками з боків, щоб не впасти, а на багажнику в нього були бутерброди. Він їхав додому в Гренландію. Напрям він знав, бо Юліана одного разу лежала з білою гарячкою в лікарні Відовре.

Із семи років, коли я вперше приїхала в Данію, і до тринадцяти, коли я здалася, я втікала більше разів, ніж це зберегла моя пам’ять. Двічі я добиралася до Гренландії, а раз аж до Туле. Все дуже просто — треба прибитися до якої-небудь родини, вдаючи, що твоя мама сидить за п’ять рядів од тебе в літаку або ж стоїть трохи далі в черзі. Світ повний небилиць про зниклих папуг, персидських котів і французьких бульдогів, які дивом знайшли шлях додому до мами і тата на Фрюденхольмс Алле. Це не йде ні в яке порівняння з тими відстанями, які долали діти у пошуках нормального життя.

Все це я могла б спробувати пояснити Лаґерманну. Але я цього не роблю.

Ми стоїмо в передпокої, серед чобіт, чохлів від ковзанів, залишків провіанту та інших речей, залишених збройними силами.

— І що ж тепер?

— Я шукаю, — кажу я, — логічний зв’язок, про який ви говорили. Поки я не знайду його, не прийде різдвяний настрій.

— У вас немає якогось іншого заняття?

Я не відповідаю. Несподівано він заховав усі свої колючки. Коли він знову відкриває рота, він уже більше не чортихається.

— Я бачив безліч родичів, які збожеволіли з горя. Безліч самодіяльних сищиків, які думали, що можуть зробити справу краще, ніж ми і поліція. Я вислуховував їхні припущення, бачив їхню наполегливість і говорив собі, що всьому цьому я дам гарантію тільки на п’ять хвилин. У вашому випадку я не такий впевнений.

Я намагаюся зобразити посмішку у відповідь на його оптимізм. Але ранок ще надто ранній, навіть для мене.

Замість цього я раптом виявляю, що, обернувшись, посилаю йому поцілунок рукою. Від однієї рослини пустелі іншій.

Я не знавець автомобілів. Якби мене запитали, я б сказала, що всі машини світу сього можна, пропустивши через гідравлічний прес і запустивши із стратосфери, спокійно відправити обертатися по орбіті навколо Марса. Звичайно ж, за винятком тих таксі, які повинні бути в моєму розпорядженні, коли вони мені знадобляться.

Але я уявляю собі, як виглядає «Вольво 840». Останні роки фірма «Вольво» була спонсором Європейського турніру з гольфа; і компанія використала мого батька в кількох рекламах, що зображають чоловіків і жінок, які добилися міжнародного визнання. На одній фотографії його було зображено, як він замахується для удару перед терасою гольф-клубу в Селлереді, а на іншій він сидить у білому халаті перед тацею з інструментами з таким виразом обличчя, наче хоче сказати, що навіть коли вам треба зробити блокаду самого гіпофіза, він ураз вам це зробить. І на тій і на тій фотографії він змусив їх сфотографувати себе саме в такому ракурсі, в якому він схожий на Пікассо в перуці, а підпис під картинками свідчив, здається: «Люди, які ніколи не помиляються». Протягом трьох місяців ця реклама на автобусах і станціях залізниці нагадувала мені про те, що б я могла додати до цього тексту. А в моїй голові назавжди зберігся незграбний і начебто скулений профіль «Вольво 840».