Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я намагаюсь дізнатися в нього, де перебувають документи, документи як такі.

Як фізична реальність усі папери як і раніше перебувають у віданні компанії, але формально вони вже передані до Державного архіву, куди мені, відтак, і треба звернутися, — і чи може він ще чимось допомогти мені?

— Так, — кажу я. Якщо заберетеся під три чорти.

Я розмотую гумові бинти на Ісайїній коробці.

Ті ножі, які є у мене вдома, такі гострі, що годяться, тільки щоб розрізати ними конверти. Відрізати шматочок житнього хліба — це для них уже майже непосильне завдання. Як на мене, вони й не повинні бути гострішими. Інакше у скрутні дні я здатна швидко дійти думки про те, що можна без будь-яких проблем стати у ванній перед дзеркалом і перерізати собі горлянку. І ось тут якраз дуже непогано мати додаткові гарантії безпеки, типу того, що спочатку треба сходити вниз до сусіда й позичити в нього ножа.

Але мені зрозуміла любов до виблискуючого клинка. Якось я купила Ісайї ніж «пума». Він не дякував мені. Його обличчя не виявило ніякого здивування. Він обережно дістав з оббитої зеленим фетром коробочки короткий кинджал із широким лезом і через п'ять хвилин пішов. Він знав, і я знала, і він знав, що я знала, — він пішов, щоб у підвалі під верстатом механіка скрутитися клубочком зі своїм новим придбанням, і що минуть місяці, перш ніж він зможе усвідомити, що ніж належить йому.

Тепер ніж у піхвах лежить переді мною в коробці з-під сигар. Із широкою, ретельно відполірованою ручкою з оленячого рога. У коробці лежать ще чотири предмети. Наконечник гарпуна, з тих, що всі гренландські діти знаходять на покинутих стоянках і які, як вони знають, належить залишати археологам, але які вони, проте, все одно підбирають і тягають із собою. Ведмежий кіготь, і, як завжди, мене дивує його твердість, вага і гострота. Магнітофонна касета без футляра, але загорнута у вилинялий аркуш зеленого паперу для чернеток, списаний цифрами. Зверху друкарськими літерами написано слово «Ніфльхейм».

Футляр автобусної картки. Саму картку вийнято, тож він тепер править за рамку для фотографії. Кольорової фотографії, напевно зробленої «інстаматиком». Влітку, мабуть, у Північній Гренландії, бо джинси чоловіка заправлені в каміки. Він сидить на камені, освітлений сонцем. Він напівроздягнений, на лівій руці — великий, чорний водонепроникний годинник. Він сміється в об’єктив, і цієї миті видно, що він — кожним зубом і кожною зморшкою, викликаною сміхом, — Ісайїн батько.

Уже пізно. Але схоже, це якраз той час, коли всі ми, хто надає руху державній машині, даємо їй останній поштовх перед Різдвом, щоб заслужити ту додаткову винагороду, якою цього року буде заморожена качка і мимолітний поцілунок начальника в щічку.

Тож я розгортаю телефонну книгу. Державна прокуратура міститься на вулиці Єнса Кофода.

Я точно не знаю, що скажу Рауну. Можливо, мені просто треба розповісти, що мене не вдалося перехитрити, що я не здалася. Мені треба сказати йому: «Знаєш що, мій пупсику, я стежу за тобою, ти так і знай».

Я готова до будь-якої відповіді.

Та тільки не до тієї, яку чую.

— Тут, — каже холодний жіночий голос, — такий не працює.

Я опускаюся на стілець. Мені не лишається нічого іншого, крім як тихенько дихати в мікрофон, щоб потягнути час.

— А хто це говорить? — запитує вона.

Я збираюся покласти трубку. Але щось у її голосі мене зупиняє. У ньому звучить якась відсталість. Обмеженість і цікавість. І тут у мене раптом народжується натхнення.

— Смілла, — шепочу я, намагаючись вкласти якомога більше солодкої вати між мною і мембраною. — Із «Сауни-клубу Смілли». У пана Рауна призначено час масажу, який він хотів би поміняти…

— Цей Раун, він невисокий і худий?

— Як дрючок, люба.

— Ходить у широкому пальті?

— Як велика халабуда.

Я чую, як у неї частішає дихання. Я знаю, що у неї в очах з’явився блиск.

— То він з відділу по боротьбі з економічними злочинами.

Тепер вона щаслива. По-своєму. Я подарувала їй прекрасну різдвяну історію для задушевних подруг до завтрашньої ранкової кави з булочками.

— Ти просто врятувала мене, — кажу я. — Коли тобі самій потрібний буде масаж…

Вона кладе трубку.

Я беру чай і підходжу до вікна. Данія — чудова країна. А поліцейські особливо чудові. І дивовижні. Вони проводжають королівських гвардійців до палацу Амалієнборґ. Вони допомагають заблудлим качатам перейти через вулицю. А коли з даху падає маленький хлопчик, то спочатку з’являються співробітники відділу підтримування громадського порядку. А потім кримінальна поліція. І нарешті до справи береться відділ Державної прокуратури, який займається економічними злочинами. Це дає певність у завтрашньому дні.