Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

А проте я мало не проминула це місце. Він, мабуть, чекав, поки робітники закінчать. Потім він прийшов сюди, поки розчин ще не застиг, і просунув одну з цеглин трохи всередину. А потім зачекав хвильку і знову поставив її на місце. Так він робив, поки розчин не застиг. Тихо й спокійно, протягом усього вечора, з перервами на чверть години, він спускався до підвалу, щоб пересунути цеглину на один сантиметр. Так я це собі уявляю. Між цеглиною і розчином не можна засунути лезо ножа. Та коли я натискаю, вона починає посуватися всередину. Спочатку я не можу зрозуміти, як він зміг її вийняти, бо за неї не можна вхопитися. Потім я беру присосок і роздивляюсь його. Я не можу штовхнути цеглину вперед, бо вона просто впаде в порожнечу за стіною. Але коли я підношу чорний гумовий кружок до поверхні і за допомогою маленької ручки змушую його присмоктатися, цеглина виходить, долаючи опір. Витягнувши її, я розумію, що створювало опір. Із зворотного боку забито маленького цвяшка. На нього намотано тонкий нейлоновий шнур. На цвяшок і шнур капнули велику краплю клею «Аральдіт», що затвердів тепер на камінь. Шнур спускається в порожнечу за стіною. На іншому кінці висить пласка коробка з-під сигар, обмотана двома товстими гумовими бинтами. Все разом — просто поема технічної винахідливості.

Я кладу коробку до кишені пальта. Потім обережно вставляю цеглину на місце.

Лицарський дух — це архетип. Коли я приїхала в Данію, копенгагенський амт зібрав клас з дітей, які мали вивчати данську в школі Ругмаркен і жити в гуртожитку для іммігрантів соціальної служби в Сунбю на острові Амаґер. Я сиділа за однією партою з хлопчиком, якого звали Барал. Мені було сім років, і я була коротко пострижена. На перервах я грала з хлопцями в м’яча. Місяців через три був урок, на якому ми повинні були називати імена одне одного.

— А хто сидить поруч з тобою, Барале? Як її звуть?

— Його звуть Смілла.

— Її звуть Смілла. Смілла — дівчинка.

Він подивився на мене з німим подивом. Після того, як минув перший шок, і в подальші півроку в школі його ставлення до мене змінилося тільки в одному. До нього додалося приємне, ввічливе бажання допомогти.

І в Ісайї було таке саме ставлення до мене. Він міг несподівано перейти на данську, аби сказати мені «ви», щойно він зрозумів закладену в цьому слові повагу. Останні три місяці, коли Юліанине саморуйнування посилилось і стало більш систематичним, траплялося, що вечорами він не хотів іти.

— Як ви думаєте, — казав він, — я можу поспати тут?

Після миття я ставила його на кришку унітаза й намазувала кремом. Звідти в дзеркалі він бачив своє обличчя, на котрому відбивалося, як він з підозрою принюхується до рожевого запаху нічного крему «Елізабет Арден».

Удень він ніколи не торкався мене. Він ніколи не брав мене за руку, ніколи не ластився до мене і ніколи не просив про ласку. Але бувало, що вночі він притискався до мене, занурений у глибокий сон, і лежав так декілька хвилин. Коли він торкався моєї шкіри, у нього виникала легка ерекція, яка то з’являлася, то проходила, то з’являлася, то проходила, ніби випростувалась, а потім осідала дитяча іграшка на ниточках.

Такими ночами я погано спала. Від найменшої зміни його швидкого дихання я прокидалася. Часто я просто лежала і думала про те, що зараз вдихаю повітря, яке він видихає.

Бертран Рассел писав, що чиста математика — це така галузь, у якій ми не знаємо, про що говоримо, або не знаємо, наскільки те, що ми говоримо, є істинним чи помилковим.

Те ж саме у мене з приготуванням їжі.

Я їм переважно м’ясо. Жирне м’ясо. Я не можу зігрітися від овочів і хліба. Я ніколи не слідкувала за тим, що я їм, які продукти використовую, яка хімічна основа приготування їжі. У мене є тільки один робочий принцип. Я завжди готую гарячу їжу. Це дуже важливо, коли живеш сам. Це потрібно для досягнення душевного здоров’я. Це підтримує.

Сьогодні це, окрім усього іншого, має за мету дещо інше. Це відсовує два телефонні дзвінки. Я не люблю говорити по телефону. Я хочу бачити того, з ким говорю.

Я ставлю Ісайїну сигарну коробку на стіл. Потім я роблю перший дзвінок.

Взагалі-то я сподіваюся, що вже пізно, незабаром Різдво, люди повинні були рано піти додому.

Я дзвоню до Кріолітового товариства. Директор усе ще в своєму кабінеті. Він не називає себе, він — просто голос, сухий, невблаганний, холодний, як пісок, що цідиться в пісочному годиннику. Він повідомляє мені, що, позаяк у правлінні була представлена держава і тому що компанія саме тепер перебуває у процесі ліквідації, а фонд у процесі реорганізації, ухвалено рішення перевести всі папери до Державного архіву, в якому зберігаються документи, що містять рішення, прийняті державними організаціями, і в якому деякі з цих паперів — він не може повідомити мені, які саме, — потраплять до категорії «загальні рішення», що не підлягають розголошенню протягом п’ятдесяти років, тоді як інші — він також не може, як я, мабуть, можу зрозуміти, повідомити мені, які саме, — розглядатимуться як відомості особистого характеру, що не підлягають розголошенню протягом вісімдесяти років.