Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Ми виходимо на пласке, відшліфоване вітром плато. Перед нами відкривається рівний ряд тріщин. Ми, мабуть, дійшли до зони абляція, того місця, де нижні шари глетчера переміщаються до його поверхні. Тут скелі розділяють крижаний потік. Я не помітила їх знизу, тому що вони зі світлого каменя. Вони світяться в щораз густішій пітьмі.

Там, де від підніжжя починається спуск до тріщини, сніг притоптаний. Тут вони перепочивали. Звідси він повернувся по мене. Я запитую себе, звідки він знав, що я прийду. Ми сідаємо. Лід утворює велике чашоподібне заглиблення, немов це відкрита скойка молюска. Він відгвинчує кришку термоса і говорить далі, неначе розмова й не уривалася, можливо, вона справді не уривалася всередині нього, можливо, вона ніколи і не припиняється.

— Вона гарна, ця теорія про Гею. Важливо, щоб теорії були гарні. Але вона, звичайно, неправильна. Лавлок показує, що земна куля та її екосистема являють собою складну машину. Гея по суті не відрізняється від робота. Він поділяє помилку всієї іншої біологічної науки. У нього немає пояснення початку всього. Пояснення першої форми життя, її виникнення, того, що передує ціанобактеріям. Життя на основі неорганічних речовин могло б бути першою такою сходинкою.

Я роблю обережні рухи, щоб зберегти тепло і перевірити його увагу.

— Лоєн приїхав сюди в тридцяті роки. З німецькою експедицією. Вони хотіли підготувати аеродром на вузькій рівнинній ділянці в північній частині острова. Вони привезли з собою ескімосів з Туле. Їм не вдалося вмовити поїхати з ними західних ескімосів через погану славу острова. Лоєн почав пошуки так само, як і Кнуд Расмуссен, коли той шукав свої метеорита. Він серйозно поставився до ескімоських легенд. І знайшов його. У шістдесят шостому році він повернувся сюди. Він, і Вінґ, і Андреас Ліхт. Але вони знали дуже мало, щоб вирішити технічні проблеми. Вони зробили стаціонарний спуск до каменя. Після цього експедицію було перервано. У дев’яносто першому вони повернулись. Тоді ми вже були з ними. Але нам теж довелося повернутися додому.

Його обличчя майже зникає в темряві, лише голос залишається незмінним. Я намагаюся зрозуміти, навіщо він усе це говорить. Чому він як і раніше бреше, навіть зараз, у ситуації, яку він повністю контролює.

— А ті шматки, які були відпиляні?

Його мовчання слугує поясненням. Зрозуміти це — якоюсь мірою полегкість. Йому як і раніше незрозуміло, як багато я знаю і чи одна я. Чи буде хтось чекати його на острові, або в морі, або вдома, якщо він коли-небудь повернеться додому. Як і раніше ще якийсь час, поки я не все сказала, я буду йому потрібна.

Одночасно з цим стає ясно й інше. Те, що має вирішальне значення, але не дуже зрозуміле. Якщо він чекає, якщо йому доводиться чекати, то це означає, що механік не розповів йому всього, не розповів йому, що я одна.

— Ми дослідили їх. Не знайшли нічого незвичайного. Вони складалися із суміші заліза, нікелю, олівіну, магнію та силікатів.

Я знаю, що це має бути правдою.

— Отже, він не живий?

У темряві я бачу його усмішку.

— Спостерігається тепло. Абсолютно точно, що він виділяє тепло. Інакше його понесло б льодом. Лід навколо нього тане з тією інтенсивністю, яка відповідає руху глетчера.

— Радіоактивність?

— Ми вимірювали, але ніякої радіоактивності не виявили.

— А загиблі? — питаю я. — Рентгенівські знімки? Світлі смуги у внутрішніх органах?

Він на якийсь час замовкає.

— Ти не могла б розповісти мені, звідки тобі це відомо? — питає він.

Я нічого не відповідаю.

— Я так і знав, — каже він. — Тобі й мені, нам з тобою могло б бути добре разом. Коли я подзвонив тобі тієї ночі — це було імпульсне рішення, я завжди покладаюся на свою інтуїцію, я знав, що ти візьмеш трубку, я відчував тебе, я міг би сказати: «Приходь до нас». Ти б прийшла?

— Ні, — кажу я.

Тунель починається біля підніжжя скелі. Це проста конструкція. Там, де лід майже відривався від скелі, вони пробили собі динамітом шлях униз, а потім установили великі бетонні кільця. Вони круто спускаються вниз, сходинки в них зроблені з дерева. Спочатку це мене дивує, потім я згадую, як важко класти бетон на подушку вічної мерзлоти.

За десять метрів нижче горить вогонь.

Дим іде з приміщення, що прилягає до сходів. Це бетонна порожнина, укріплена балками. На підлозі розкладено кілька мішків, на яких у нафтовій бочці горять розбиті ящики.

Біля самої задньої стіни на широкому столі стоять прилади й устаткування. Хроматографи, мікроскопи, великі кристалізаційні стакани, термокамера, прилад, який ніколи мені раніше не траплявся, у вигляді великого пластмасового ящика з передньою стінкою зі скла. Під столом стоїть генератор і кілька дерев’яних ящиків — таких самих, як ті, що горять у бочці. Все підлягає моді, навіть лабораторне устаткування, — прилади нагадують мені сімдесяті роки. Все вкрито сірим шаром льоду. Це, мабуть, було залишено в шістдесят шостому або в дев’яносто першому. Що залишимо після себе ми?