Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Він іде в протилежний від мене бік. Він теж невдаха. Йому теж більше нічого втрачати. Я кладу важкий металевий предмет у кишеню. До цього в медичній каюті я могла б застрелити Моріса. Могла б. Чи, можливо, я свідомо не зняла револьвер із запобіжника.

— Яккельсен, — кажу я услід йому. — Верлен убив його, а Терк послав телеграму.

Він повертається. Стає поряд зі мною і дивиться на острів. Так він і стоїть, не змінюючи виразу обличчя, поки я говорю. Під час нашої розмови силуети кількох великих птахів відриваються у високості від крутого крижаного схилу — мандрівні альбатроси. Він їх не помічає. Я розповідаю йому все із самого початку. Я не знаю, скільки це триває. Коли я закінчую, вітру вже немає. До того ж здається, що змінилось освітлення. При цьому неможливо точно сказати, як саме. Іноді я поглядаю на двері. Нікого немає.

Лукас курив сигарету за сигаретою. Неначе мав за свій обов’язок щоразу сумлінно прикурювати, затягуватися й випускати дим.

Він випростується і посміхається мені.

— Їм треба було послухати мене, — каже він. — Я їм запропонував зробити вам укол. П’ятнадцять міліграмів діазепаму. Я сказав їм, що інакше ви втечете. Терк став заперечувати.

Він знову посміхається. Тепер за посмішкою ховається божевілля.

— Неначе він хотів, аби ви прийшли до нього. Залишив гумовий човен. Можливо, він хоче, щоб ви зійшли на берег.

Він махає мені рукою.

— Час братися до роботи, — каже він.

Я притуляюся до поручнів. Десь там, у низькій пелені туману, де лід спускається до моря, зараз Терк.

Внизу піді мною видно білий віночок — Лукасові недопалки. Вони не гойдаються, не змінюють положення відносно один до одного. Вони лежать без жодного руху. Вода, на якій вони плавають, усе ще чорна. Але вона вже більше не блищить. Вона покрита матовою плівкою. Море навколо «Кроноса» починає замерзати. Небесне склепіння наді мною починає поглинати хмари. Навколо ні вітерцю. За останні півгодини температура впала щонайменше на десять градусів.

Схоже, що в моїй каюті нічого не чіпали. Я дістаю пару коротких гумових чобіт. Кладу в поліетиленовий пакет свої каміки.

У дзеркалі я бачу, що мій ніс не надто розпух. Але виглядає він кривим, зміщеним в один бік.

Зараз він готується пірнати. Я пам’ятаю пару на фотографії. Температура води, напевно, десять або дванадцять градусів. Він усього лише людина. Це не так уже багато. Я знаю це із власного досвіду. Та все ж людина завжди намагається боротися за життя.

Я надягаю втеплені брюки. Два тонкі светри, пуховик. З ящика дістаю наручний компас, пласку фляжку. Беру вовняну ковдру. Напевно, я дуже давно готувалася до цього моменту.

Усі троє сидять, тому я їх не помітила, поки не піднялася на палубу. З гумового човна випущено повітря, він перетворився на сірий гумовий килимок із жовтим малюнком, розпластаний на юті.

Жінка сидить навпочіпки. Вона показує мені ніж.

— Ось чим я випустила з нього повітря, — каже вона.

Вона простягає його назад Хансену, який прихилився до шлюпбалки.

Підвівшись, вона прямує до мене. Я стою спиною до трапа. Сайденфаден нерішуче йде за нею.

— Катю, — каже він.

Усі вони без верхнього одягу.

— Він хотів, щоб ти зійшла на берег, — каже вона.

Сайденфаден кладе руку їй на плече. Вона обертається і б’є його. Куточок його рота сіпається. Обличчя його схоже на маску.

— Я люблю його, — каже вона.

Це ні до кого конкретно не звернено. Вона підходить ближче.

— Хансен знайшов Моріса, — каже вона, ніби пояснюючи. І потім — без жодного переходу: — Ти хочеш його?

Мені траплялося і раніше стикатися з тим, як ревнощі й божевілля, зливаючись, спотворюють дійсність.

— Ні, — кажу я.

Я роблю крок назад і впираюся в щось неподатливе. За мною стоїть Урс. Він усе ще у фартусі. Зверху накинута велика шуба. У руці — батон. Напевно, щойно з печі, на холоді він оповитий ореолом густої пари. Жінка не звертає на Урса ніякої уваги. Коли вона простягає до мене руку, він прикладає батон до її горла. Впавши на гумовий човен, вона не намагається встати. Опік на її шиї проявляється немов фотоплівка, повторюючи надрізи на батоні.

— Що я маю робити? — питає він.

Я простягаю йому механіків револьвер:

— Можеш дати мені трохи часу?

Він задумливо дивиться на Хансена.

— Leicht, [80] Легко (нім.). — каже він.

Бон усе ще не прибрано. Як тільки я бачу лід, я розумію, що прийшла надто рано. Він ще дуже прозорий, щоб по ньому можна було йти. На палубі стоїть стілець. Я сідаю чекати. Кладу ноги на ящик із тросом. Тут колись сидів Яккельсен. І Хансен. На судні весь час натикаєшся на свої власні сліди. Як і в житті.