Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Він сам. Без саней і без багажу. Сидячи тут, він являє собою живописне видовище. Жовті чоботи. Червона куртка, що відкидає червоні відблиски на сніг навколо нього. Бірюзова пов’язка на світлому волоссі.

— Я знав, що ти прийдеш. Але я не знав як. Я бачив, як ти йшла по воді.

Неначе ми все життя були друзями, але змушені були приховувати це від навколишнього світу.

— По льоду.

— А до цього ти проходила через замкнені двері.

— У мене був ключ.

Він хитає головою:

— З людьми, у яких є внутрішні резерви, завжди відбуваються справжні події. Це схоже на випадковості. Але вони виникають з необхідності. Катя і Ральф хотіли зупинити тебе ще в Копенгагені. Але я побачив у цьому для нас додаткові можливості. Ти вкажеш нам на те, що ми випустили з уваги. Що випустили з уваги Вінґ і Лоєн. Що завжди випускають з уваги.

Він простягає мені страхувальні ремені. Я надягаю їх і застібаю спереду.

— А «Північне сяйво», — кажу я, — пожежа на ньому?

— Ліхт подзвонив Каті, коли отримав плівку. Він намагався витягти з неї гроші. Нам треба було щось зробити. У тому, що тут виявилася замішана ти, була моя помилка. Я доручив це Морісу і Верлену. А Верлен відчуває примітивну ненависть до жінок.

Він подає мені кінець мотузки. Я роблю вузол-вісімку. Він дає мені короткий льодоруб.

Він іде попереду. У руках у нього довга тонка палиця. З її допомогою він перевіряє поверхню щодо тріщин. Одійшовши на відстань п’ятнадцяти метрів, він починає говорити. Блискучі стіни навколо створюють різку і разом з тим інтимну акустику, неначе ми з ним удвох в одній ванні.

— Я, звичайно ж, прочитав те, що ти написала. Такий потяг до льоду наводить на роздуми.

Він забиває льодоруб у сніг, обертає навколо нього мотузку й обережно вибирає її, поки я піднімаюся до нього. Коли я опиняюся поряд з ним, він починає говорити знову:

— Що б сказали фахівці про цей глетчер?

Ми озираємося на всі боки в щораз густішій пітьмі. На це питання важко відповісти.

— Фахівці не знають, що й сказати. Якби він мав площу вдесятеро більшу, він міг би бути класифікований як дуже маленький крижаний купол. Якби він був нижче, вони сказали б, що це боту-глетчер. Якби течія і вітер тут були трохи іншими, то вивітрювання, ерозія за один місяць так би його зменшили, що фахівці сказали б, що ніякого глетчера зовсім немає, а є лише острів, на якому лежить трохи снігу. Його не можна класифікувати.

Я знову опиняюся поряд з ним, він простягає мені мотузку, я залишаюся на місці, він піднімається. Зазвичай його рухи швидкі й методичні, але лід надає їм якоїсь невпевненості, як і буває з усіма європейцями. Він схожий на сліпого, який звик до своєї сліпоти, чудово вміє користуватися палицею, але все-таки сліпого.

— Мене завжди цікавило, наскільки обмежені можливості науки щось пояснити. Візьмімо, наприклад, мою власну галузь — біологію, що спирається на зоологічну й ботанічну системи класифікації, які розвалилися. Як наука вона більше не має фундаменту. Що ти думаєш про зміни?

Він ставить це питання без жодного переходу. Я йду за ним, він витягає подвійну мотузку нагору. Ми зв’язані пуповиною, немов мати і дитина.

— Вважається, що вони вносять різноманітність, — кажу я.

Він простягає мені свій термос. Я роблю ковток. Гарячий чай з лимоном. Він нахиляється. На снігу лежать кілька темних зерен — розкришених каменів.

— Чотири і шість десятих на десять у дев’ятому степені. Чотири і шість десятих мільярда років. Тоді Сонячна система почала набувати сучасного вигляду. Проблема геологічної історії Землі полягає в тому, що її неможливо вивчати. Не залишилося жодних слідів. Адже з того часу, з днів Творення, камені, подібні до цих, перетворювалися незліченну кількість разів. Те ж саме можна сказати Про лід навколо нас, повітря, воду. Їх походження не можна більше простежити. На Землі немає речовин, які зберегли б свою первинну форму. Саме тому метеорити становлять інтерес. Вони потрапляють до нас іззовні, вони не зазнавали тих перетворень, які Лавлок описав у своїй теорії про Гею. Вони за своєю природою сягають корінням часів утворення Сонячної системи. Та й утворювалися вони, як правило, з перших елементів Всесвіту. Заліза, нікелю, силікатів. Ти читаєш художню літературу?

Я хитаю головою.

— Даремно. Письменники раніше за вчених бачать, у якому напрямі ми рухаємося. Те, що ми знаходимо в природі, вже більше не є відповіддю на питання, що в ній є. Все визначається тим, що ми в змозі зрозуміти. Як у Жуля Верна «В погоні за метеором» — про метеор, який виявляється найбільшою цінністю в світі. У мріях Веллза про інші життєві форми. У Пайпера в «Уллері». Життя на основі неорганічних речовин, тіла, створені із силікатів.