Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— Що робити з дверима?

Він кладе руку на сталеву рамку і, обережно зігнувши її, приводить у попереднє положення.

Він проводжає мене назад по зовнішніх сходах. У медичній каюті він на хвильку затримується.

Я відвертаюся від нього. Тілесний біль такий непомітний і незначний у порівнянні з душевним.

Він дивиться на свої руки, розчепіривши пальці.

— Коли ми закінчимо, — каже він, — я його вб’ю.

Ніщо не могло б змусити мене провести ніч — навіть таку коротку й безрадісну, як та, що чекає мене зараз, — на лікарняному ліжку. Я знімаю постільну білизну, витягую валики з крісел і лягаю прямо біля дверей. Якщо хтось захоче увійти, він спочатку повинен буде відсунути мене.

Ніхто не захотів увійти. Спочатку мені вдається поринути на кілька годин у глибокий сон, потім чується скреготіння корпусу й тупіт багатьох ніг за дверима і на палубі. Ще мені здається, що прогуркотів якір, можливо, це «Кронос» став на якір біля краю льоду. Я дуже втомилася, щоб підніматися. Десь поблизу, в темряві, лежить Гела Альта.

Сон іноді буває гіршим, ніж безсоння. Проспавши ці дві години, я встаю в більшій напрузі, відчуваю себе більш розбитою фізично, ніж якби не лягала зовсім. За вікнами темно.

Я подумки складаю список. Кого, запитую я себе, я могла б привернути на свій бік? Усі ці роздуми виникають не тому, що в мене з’явилась надія. Радше, це тому, що свідомість не зупинити. Поки ти живий, вона сама по собі шукатиме й далі шляхи виживання. Неначе всередині тебе сидить інша людина, наївніша, але й наполегливіша, ніж ти сам.

Я залишаю ці думки. Обліковий склад «Кроноса» можна поділити на тих, хто вже налаштований проти мене, і тих, хто буде проти мене, коли дійде до діла. Механік не береться до уваги. Про нього я намагаюся не думати.

Коли приносять сніданок, я лежу на ліжку. Хтось намацує вимикач, але я прошу не вмикати світло. Поставивши тацю біля дверей, він виходить. Це був Моріс. У темряві він не міг помітити, що шибку розбито.

Я змушую себе трохи попоїсти. Хтось сідає зовні біля дверей. Іноді мені чути, як стілець торкається дверей. Минає якийсь час, і вмикається допоміжний двигун і генератори. Хвилин за десять щось вивантажують з юта. Мені не видно, що саме. Вікна медичної каюти виходять на лівий борт.

Починається день. Здається, що світанок не несе з собою світла, а сам по собі є якоюсь субстанцією, яка, димлячи, пропливає повз вікна.

Острова звідси не видно. Але відчувається наявність льоду. «Кронос» пришвартувався кормою. Крайка льоду лежить метрів за сімдесят п’ять. Мені видно, що один із швартових тросів веде до льодового якоря, заведеного за купу змерзлих крижин.

До крайки льоду причалив моторний човен, його розвантажують. Немає ніякого бажання видивлятися, хто там стоїть або що вивантажують. Потім, схоже, всі йдуть, залишивши човен пришвартованим до крайки.

Я відчуваю, що пройшла весь шлях до кінця. Ні від кого не можна вимагати, щоб він пройшов більше, ніж весь шлях.

Усередині тих валиків, які правили мені за подушку, заховано Яккельсенів ключ. Ще там лежить синя пластмасова коробка. І шматина, в яку загорнуто металевий предмет. Я чекала, що він одразу ж помітить пропажу, але він не прийшов.

Це револьвер. «Баллестер Моліна Інунанґітсок». Зроблений у Нууку за аргентинською ліцензією. У ньому очевидна невідповідність між призначенням і дизайном. Дивно, що зло може прибирати такої простої форми.

Існуванню рушниць можна знайти виправдання — вони використовуються для полювання. Іноді в снігових просторах може для самооборони знадобитися великокаліберний револьвер з довгим стволом. Тому що і мускусний бик, і білий ведмідь можуть обійти мисливця й напасти ззаду. Так швидко, що не залишиться часу на те, щоб скинути вгору рушницю.

Але цій тупорилій зброї немає ніякого виправдання.

У патронів пласкі свинцеві головки. Коробка заповнена вщерть. Я вставляю їх у барабан. У ньому поміщається шість штук. Я встановлюю барабан на місце.

Засунувши палець у рот, я викликаю напад кашлю. Б’ю по тих осколках, які ще залишилися в дверцях шафки. Вони з дзенькотом падають на підлогу. Двері розчиняються, і входить Моріс. Спираючись об ліжко, я двома руками тримаю револьвер.

— На коліна, — кажу я.

Він починає рухатися у напрямку до мене. Я опускаю ствол до його ніг і натискаю на спусковий гачок. Нічого не відбувається. Я забула зняти із запобіжника. Він завдає удару знизу здоровою лівою рукою. Удар припадає мені в груди і відкидає мене до шафи. Осколки розбитого скла встромлюються мені в спину з характерним для порізів дуже гострими предметами холодним болем. Я падаю навколішки. Він б’є мене ногою в обличчя, розбиває мені ніс, і на якусь мить я непритомнію. Коли я приходжу до тями, одна його нога стоїть біля моєї голови — він, напевно, нависає прямо наді мною. З кишені для інструментів у робочих брюках я витягую обмотані пластиром скальпелі. Трохи підтягнувшись уперед, я встромлюю скальпель у його щиколотку. З легким клацанням лускає ахіллесове сухожилля. Висмикуючи скальпель, я бачу, що в глибині розрізу жовтіє кістка. Я відкочуюся вбік. Він намагається зробити крок за мною, але падає вперед. Тільки підхопившись на ноги, я помічаю, що в руці я все ще стискаю револьвер. Він стоїть на одному коліні і не поспішаючи намацує щось під своєю штормівкою. Я підходжу і б’ю його коротким стволом прямо по зубах. Він відлітає назад до шафи. Я більше не наважуюся до нього наблизитися і виходжу з каюти. Ключ усе ще стримить у замку. Я замикаю за собою двері.