Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Лукас стоїть, спершись ліктем на поручні крил містка. З моря перед носом «Кроноса» виростає хмарочос, покритий червоною поліемаллю. Він підноситься над передньою палубою і тягнеться увись, минувши верхівку щогли. Якщо задерти голову, то можна побачити, що десь під сірими хмарами навіть цьому явищу настає кінець. Це не будинок. Це корма супертанкера.

Коли я була маленькою і жила в Кваанааку, наприкінці п’ятдесятих і на початку шістдесятих, навіть європейський час ішов відносно повільно. Зміни відбувалися в такому темпі, що встигав виникнути протест проти них. Цей протест спочатку виявлявся в понятті «старі добрі часи».

Туга за минулим була тоді новим відчуттям у Туле. Сентиментальність завжди буде першим бунтом людини проти прогресу.

Таке ставлення вже застаріло. Тепер необхідний якийсь інший протест, а не плаксива ностальгія. Річ у тому, що тепер усе йде так швидко, що вже зараз ми переживаємо те, що за мить буде «добрим старим часом».

— Для таких суден, — каже Лукас, — навколишній світ більше не існує. Якщо, зустрівшись у морі, спробуєш зв’язатися з ними по УКХ, щоб обмінятися прогнозами погоди і координатами або щоб дізнатися про скупчення льоду, то вони не відгукнуться. У них взагалі не увімкнене радіо. Якщо водотоннажність судна двісті п’ятдесят тисяч кубічних метрів, і стільки ж кінських сил, скільки в атомної електростанції, і на ньому величезний, як старий корабельний рундук, комп’ютер для розрахунку курсу і швидкості, щоб потім, у міру потреби, або точно дотримуватись їх, або трохи відхилятися, то навколишній світ тебе вже більше не цікавить. Тоді від усього світу залишається тільки місце, з якого ти пливеш, місце, куди ти пливеш, і той, хто тобі платить, коли ти дістанешся до місця.

Лукас схуднув. Він почав курити.

Так чи так, але він має рацію. Одна з особливостей розвитку Гренландії — це відчуття, що все відбулося зовсім недавно. Нові, добре озброєні і швидкохідні інспекційні кораблі Данського військово-морського флоту тільки що введені в дію. Референдум про членство в Спільному ринку і незначна більшість за вихід з 1 січня 1985 року, повторне обговорення в листопаді 1992 року і повторний вступ 1 січня 1993 року — найбільший зовнішньополітичний поворот в історії — відбулися буквально днями. Міністр оборони щойно обмежив в’їзд до Кваанаака з військових міркувань. А те місце, біля якого ми стоїмо, — плавуче нафтосховище «Ґрінленд Стар», двадцять п’ять тисяч металевих понтонів, прикріплених до дна моря на глибині семисот метрів, пів квадратного кілометра потворного і сумного, відкритого всім вітрам зеленого металу, за двадцять морських миль од берега, — побудовано зовсім недавно. «Динамічний» — слово, яке так люблять політики.

Все це створено з метою придушення.

Придушення не гренландців. Час військової присутності, прямого насильства цивілізації в Арктиці відходить. Для прогресу це вже більше не є необхідністю. Тепер цілком достатньо ліберального заклику до пожадливості в усіх її виявах.

Технологічна культура не знищила народи, що проживають біля Північного Льодовитого океану. Думати так — це означає бути дуже високої думки про цю культуру. Вона лише стала ініціатором, всеосяжним прикладом можливості — яка закладена в будь-якій культурі і в будь-якій людині — будувати життя навколо особливої західної помісі жадання і несвідомого.

Придушити вони хочуть інше, щось більше, те, що поза людьми. Це море, земля, лід. Конструкція, яка тягнеться біля наших ніг, це і є така спроба.

Лукасове обличчя спотворене неприязню.

— Раніше, до дев’яносто другого, була лише база «Поларойл» біля Ферінґехауна. Маленьке селище. На одному боці фіорду телеграф і рибообробний завод. На другому боці весь комплекс. Під керуванням Гренландської торгової компанії. З вантажем до п’ятдесяти тисяч тонн ми могли пришвартуватися кормою. Спустивши шланги, ми виходили на берег. Там був лише один житловий будинок, їдальня, насосна станція. Пахло дизельним паливом і бримолем. П’ять чоловік справлялися з усім. А в їдальні ми зазвичай пили з керівником джин з тоніком.

Цієї сентиментальної сторони я в ньому раніше не помічала.

— Це, напевно, було здорово, — кажу я. — А танці в дерев’яних черевиках під акордеон теж були?

Його очі перетворюються на щілинки.

— Ви не праві, — каже він. — Я розповідаю про повноваження. І про свободу. Тоді капітан був вищою інстанцією. Ми сходили на берег, весь екіпаж, окрім стоянкового вахтового. У Ферінґехауні не було нічого. Це було всього лише Богом забуте пустинне місце між Готхопом і Фредеріксхопом. Але при тому, що там нічого не було, там, коли виникало бажання, можна було прогулятися.