Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

На його обличчі відбивається глибока насолода, і одночасно він закашлюється. У ту хвилину погляд його спрямований на мене, але при цьому він мене не бачить. І тут оглушливо голосно починає шуміти ліфт.

Мені насилу вдається стиснутися в тісному просторі. Я можу тільки витягнути викрутку з корка, готуючись до того, що за дві секунди настане викриття.

Ліфт починає опускатися.

У темряві наді мною відчиняються дверці ліфта. Але мене там уже немає — я їду вниз.

Я благаю Бога, щоб це був Яккельсен, який порушив мою заборону і, почувши в шахті рух, натиснув кнопку, аби спустити мене вниз. Я сподіваюся, що коли відчиняться двері, буде темно. І що тремтячі руки Яккельсена підтримають мене, коли я вилазитиму.

Я зупиняюся, дверці обережно відсовуються. Зовні темно. Щось холодне й вологе притискається до мого стегна. Щось лягає мені на коліна. Щось засовують під коліна. Потім двері зачиняються, ліфт шумить, запрацював двигун, і я злітаю вгору.

Я перекладаю викрутку в ліву руку і хапаю правою ліхтарик. Він на секунду спалахує, і мені все стає видно.

За п’ять сантиметрів од моїх очей, притулена до мого тіла, стоїть прохолодна і волога, вкрита крапельками роси, півторалітрова пляшка з етикеткою «Moet & Chandon 1986 Brut Imperial Rose». Рожеве шампанське. На колінах у мене лежить келих для шампанського. Під колінами горбиться денце ще однієї пляшки.

Я ні хвилини не сумніваюся в тому, що, коли люк відчиниться, я опинюся при яскравому світлі віч-на-віч із Сайденфаденом.

Але виходить інакше. Я налічую два удари — це означає, що я проїхала повз шлюпкову палубу. Я прямую на місток, до офіцерської кают-компанії.

Ліфт зупиняється, потім настає тиша — і більше нічого. Я намагаюся відчинити дверці. Це майже неможливо — заважають пляшки.

Десь відчиняються і зачиняються двері. Потім запалюється сірник. Я розсовую дверці на один сантиметр. На великому обідньому столі, де я кілька днів тому подавала вечерю, стоїть свічка в свічнику. Її піднімають і несуть у напрямку до мене.

Дверці розчиняються. Однією рукою я впираюся в стіну позаду мене, щоб укласти всю свою силу в удар. Я сподіваюся побачити Терка або Верлена. Бити я збираюся в очі.

Світло засліплює мене, бо виявляється дуже близько. Не видно нічого, крім темних контурів постаті, яка одну за одною бере пляшки. Коли він забирає келих, його рука на секунду зачіпає моє стегно.

З кімнати доноситься приглушений вигук здивування.

До мене схиляється обличчя Кютсова. Ми дивимося одне одному в очі. Його очі сьогодні вночі витріщені, неначе з ним раптом стався напад базедової хвороби. Але він не хворий у звичайному розумінні цього слова. Він п’яний як чіп.

— Ясперсен! — каже він.

І тут ми обоє помічаємо викрутку. Вона націлена кудись між його очей.

— Ясперсен, — каже він знову.

— Невеликий ремонт, — відказую я.

Важко говорити, бо скрючена поза утрудняє дихання.

— Будь-яким ремонтом на борту займаюся я.

Говорить він авторитетно, але невиразно. Я висовую голову з ліфта.

— Я бачу, ти також курируєш винні запаси. Це зацікавить Урса і капітана.

Він червоніє — повільна, але радикальна зміна кольору, що доходить до фіолетового.

— У мене є пояснення.

Через десять секунд він почне думати. Я висовую руку.

— У мене немає часу, — кажу я. — Мені треба далі працювати.

І тут ліфт їде вниз. Я в останню мить устигаю заховати верхню частину тіла всередину. Мене охоплює злість через те, що немає ніякого пристрою, який блокує ліфт, поки не зачинені двері.

Подумки я встигаю пережити цілковите викриття, сутичку і трагічний фінал. Коли я доїжджаю до камбуза, моєї фантазії на більше вже не вистачає.

Ліфт тут не зупиняється. Він опускається далі вниз.

Потім рух припиняється. Ці останні секунди позбавили мене решток сил. На моєму боці тепер тільки чинник раптовості. Штовхнувши двері, я ривком відчиняю їх. Вони з гуркотом відчиняються. У напрямку до мене, погойдуючись, рухається мішок з написом: «50 кг. Картопля „Вільмосе“. Данська суднова провізія». Я висовую обидві ноги, упираюся в мішок і натискаю. Мішок зупиняється, відхиляється назад і летить у найдальший кут, приземляючись серед картонних коробок з написом: «Морква „Віуф Ламмефьорд“».

Стоячи на підлозі, я знаходжу рівновагу. Я не відчуваю під собою ніг. Але в руках у мене викрутка.

Із-за мішка виходить Урс.

Я так і не знаходжу, що сказати. Коли я, кульгаючи, виходжу з кімнати, він усе ще стоїть навколішках.