Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Верлен працює біля правого борту. За мною — леєрна огорожа, а за нею — майже двадцять метрів униз до палуби. Переді мною за цоколями радарів і низькою щоглою з антенами, рупором і пересувним прожектором для маневрів у порту Сонне лопатою зчищає лід. Ті крижини, які відколює Верлен, він перекидає через край, і вони падають на шлюпкову палубу поряд з рятувальною шлюпкою. Тут у жовтому захисному шоломі стоїть Хансен, який відправляє їх далі за борт.

По лівому борту Яккельсен коротким молотком відбиває лід із цоколів радарів. Він рухається у напрямку до мене. У якийсь момент антени закривають нас від решти частини палуби.

Він засовує молоток у кишеню куртки. Потім прихиляється спиною до радара. Дістає з кишені сигарету.

— Як ти й передбачав, — кажу я. — Паскудне обмерзання.

Обличчя у нього біле від утоми.

— Ні, — каже він. — Воно починається тільки за п’яти-шести балів за шкалою Бофорта і за температури близько нуля. Він надто рано викликав нас на палубу.

Він озирається. У безпосередній близькості нікого немає.

— Коли я раніше ходив у море, то капітан вів судно, а час відлічували за календарем. Якщо входили в зону обмерзання, то знижували швидкість. Або міняли маршрут. Або ж повертали і йшли за вітром. Тільки в останні кілька років усе змінилося. Тепер усе вирішують судновласники, тепер судна водять, сидячи в конторах у великих містах. А час відлічують ось за цим.

Він показує на ручний годинник.

— Але ми, мабуть, кудись поспішаємо. Тому вони й наказали йому плисти колишнім курсом. Що він і робить. Він починає втрачати чуття. Бо якщо вже нам треба пройти все це, то не варто було зараз викликати нас на палубу. Невелике судно може винести обмерзання в десять відсотків своєї водотоннажності. Ми могли б плисти, маючи на собі п’ятсот тонн без жодних проблем. Він міг би послати двох матросів, щоб очистити антени.

Я зчищаю лід з радіопеленгаторної антени. Поки я працюю, я не засинаю. Як тільки я зупиняюся, я починаю провалюватися в сон.

— Він боїться, що ми втратимо крейсерську швидкість. Боїться, що ми щось зробимо не так. Або що раптом стане гірше. Це все нерви. Вони вже нікуди не годяться.

Він кидає свою недокурену сигарету на лід. Повз нас проходить ще одна хмара туману. Здається, що вогкість приклеюється до вже утвореного льоду. На мить Яккельсен майже зникає.

Я працюю, рухаючись навколо радара. Весь час намагаючись бути в полі зору і Яккельсена, і Сонне.

Верлен стоїть поряд зі мною. Він молотить так близько від мене, що його різкі рухи женуть морозне повітря прямо мені в обличчя. Удари його падають біля підніжжя металевого цоколя з точністю хірургічного скальпеля, відриваючи прозору пластину льоду. Він штовхає її ногою в бік Сонне.

Обличчя його опиняється поряд з моїм.

— Чому? — питає він.

Я тримаю ломик для льоду, відвівши його трохи назад. Осторонь, поза межами чутності, Сонне очищає нижню частину щогли держаком лопати.

— Я знаю чому, — каже він. — Тому що Лукас все одно б не повірив.

— Я могла б показати на Морісові рани, — кажу я.

— Нещасний випадок на роботі. Шліфмашина запрацювала, коли він міняв диск. Гайковий ключ ударив у плече. Про це повідомлено, і дані необхідні пояснення.

— Нещасний випадок. Як і з хлопчиком на даху.

Його обличчя зовсім близько. Воно не виказує нічого, крім подиву. Він не розуміє, про що я говорю.

— Але з Андреасом Ліхтом, — кажу я, — старим на шхуні, робота була грубішою.

Коли його тіло стискається, виникає ілюзія, що він замерзає, так само як і все на судні навколо нього.

— Я бачила вас на набережній, — брешу я. — Коли пливла до берега.

Міркуючи про те, що виходить з моїх слів, він виказує себе. На мить звідкись ізсередини його тіла виглядає хвора тварина, зазвичай прихована, подібно до того як його білі зуби тонкою оболонкою прикривають сліди катувань.

— У Нууку буде розслідування, — кажу я. — Поліція і ВМФ. Лише сам замах на вбивство забезпечить тобі два роки. Тепер вони займуться і смертю Ліхта.

Він посміхається мені широкою сліпучою усмішкою:

— Ми не йдемо до Готхопа. Ми йдемо до плавучого нафтосховища. Воно знаходиться на відстані двадцяти морських миль від суходолу. Берега навіть не видно.

Він з цікавістю дивиться на мене.

— А ви пручаєтеся, — каже він. — Навіть шкода, що ви тут у такій самоті.

— Я думаю, — каже Лукас, — про маленького капітана он на тому містку. Він більше не керує судном. Він уже не має влади. Він лише сполучна ланка, що передає імпульси складній машині.