Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

У столових інтернатів усі приростали до своїх місць за столом. У нестабільних ситуаціях починають набувати особливого значення будь-які зовнішні точки опертя. У кают-компанії «Кроноса» ми теж приклеїлися до наших стільців. За сусіднім столом, занурений у себе, блідий, схилившись над тарілкою, їсть Яккельсен. Фернанда і Марія намагаються не дивитися на мене.

Моріс сидить спиною до нас. Він їсть тільки правою рукою. Ліва підв’язана до шиї на перев’язі, що частково закриває туго перебинтоване плече. На ньому формена сорочка, один рукав якої відрізаний, щоб можна було накласти пов’язку.

Від страху в мене виникає сухість у роті, яка не зникне доти, доки я на борту судна.

Коли я виходжу, Яккельсен іде за мною.

— Ми поміняли курс! Ми йдемо до Готхопа.

Я вирішила прибрати в офіцерській кают-компанії. Якщо мене переслідуватиме Верлен, він змушений буде пройти повз місток. Якщо ж ми прямуємо до Нуука, йому доведеться прийти. Вони не можуть дозволити мені зійти на берег у великому порту.

Я проводжу чотири години в кают-компанії. Я мию вікна й полірую мідні смужки і під кінець покриваю дерев’яні панелі олією тикового дерева.

У якийсь момент мимо проходить Кютсов. Побачивши мене, він поквапливо зникає.

З’являється Сонне. Він стоїть якийсь час, переступаючи з ноги на ногу. Я надягла коротке синє плаття. Можливо, він приймає це як запрошення залишитися. Це неправильне тлумачення. Я надягла його, щоб можна було бігти якнайшвидше. Не діставши ніяких підбадьорливих пропозицій, він іде собі геть. Він дуже молодий, щоб зважитися зробити перший крок, і не досить старий, щоб бути нав’язливим.

О четвертій годині ми швартуємося позаду червоного хмарочоса. За півгодини мене викликають на місток.

— О цій порі року, — каже Лукас, — є тільки одна можливість пройти північніше, якщо з вами немає криголама. І навіть у цьому разі шанси невеликі. Треба піти далі в море. Або ж ти опинишся в затоці, лід несподівано зімкнеться за тобою, і ти попався…

Я могла б йому збрехати. Але він — одна з тих небагатьох соломинок, за які я можу вхопитися. Це людина, яка опускається все нижче й нижче. Хто знає, можливо, в найближчому майбутньому він опиниться там, де ми зможемо зустрітися.

— У районі п’ятдесят четвертого градуса західної довготи, — кажу я, — глибина збільшується. Від берега відходить відгалуження Західної течії. Там воно зустрічається з відносно холоднішою Північною течією. На захід від великих рибних банок — район з нестійкою погодою.

— «Море туманів». Ніколи там не був.

— Місце, куди течією із східного узбережжя приносить великі уламки льоду і звідки вони нікуди не можуть подітися. Подібно до «кладовища айсбергів» на північ від Упернавіка.

Кінцем лінійки я показую темну область на карті льодової обстановки.

— Ділянка дуже маленька, позначена нечітко. Зазвичай, можливо і зараз, він має форму довгастої затоки, як фіорд у паковому льоду. Ризик є, але ділянка прохідна. Якщо дуже треба. Навіть маленькі данські кораблі берегової охорони іноді заходять туди у пошуках англійських та ісландських траулерів.

— Навіщо вести судно водотоннажністю чотири тисячі тонн з двома десятками чоловік у напрямку до моря Баффіна і входити в небезпечний для життя простір між крижаними полями?

Я заплющую очі і викликаю в пам’яті збільшену фотографію ембріона, маленьку фігурку, що згорнулася в кільце. Фотографії, які лежали на морській карті на шлюпковій палубі.

— Тому що там лежить острів. До Елсміра це єдиний острів на такій великій відстані від берегів.

Крапочка під моєю лінійкою така мала, що її майже не видно.

— Острів Гела Альта. Відкритий португальськими китобоями в дев’ятнадцятому сторіччі.

— Я чув про нього, — каже він задумливо. — Пташиний заповідник. Дуже погана погода навіть для птахів. Заборонено сходити на берег. Неможливо стати на якірну стоянку. Абсолютно незрозуміло, навіщо туди йти.

— Та все ж б’юся об заклад, що саме туди ми й прямуємо.

— Я, — каже він, — не певен, що у вашому становищі можна битися об заклад.

Спускаючися з містка, я розмірковую про те, що в Сиґмунді Лукасі пропала гарна людина. Я часто спостерігала це явище, будучи не в змозі зрозуміти його — те, що всередині людини може існувати інший, цілісний, великодушний і здатний викликати довіру індивід, який ніколи не показується назовні інакше як мигцем, бо він існує в оболонці продажного й розважливого злочинця-рецидивіста.