Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я насилу знімаю з голови мішок. Мені доводиться перекочуватися з боку на бік, щоб звільнитися від ковдр.

Я вилізаю назустріч холодній зливі, електронному крику, сліпучому електричному світлу і хрипкому диханню поряд зі мною.

Це не тварина. Це Яккельсен. Мокрий як хлющ і білий як крейда. Ми у приміщенні, яке я не одразу впізнаю. Шалено обертаючись, спринклери ллють на нас зверху потоки води. Димова сигналізація волає монотонно і дратівливо, стаючи то голоснішою, то тихішою.

— Що мені було ще робити? Я запалив сигарету і дихнув на датчик. Тут усе це лайно і спрацювало.

Я намагаюся запитати його про щось, але не можу вимовити ні звуку. Він здогадується, про що.

— Моріс, — каже він. — Йому добряче дісталося. Мене він навіть і не помітив.

Десь над нашими головами чути, як хтось біжить по сходинках. Униз по трапу.

Я не в змозі йти. Яккельсен зводиться на ноги. Він протягнув мене на поверх угору по трапу. Мабуть, ми зараз на півповерсі під носовою палубою. Напруга геть позбавила його сил.

— Я щось не в формі, — каже він.

І, шкутильгаючи, зникає в темряві.

Двері розчиняються навстіж. Входить Сонне. Я не одразу впізнаю його. У руках у нього великий вогнегасник, він у повному пожежному спорядженні з кисневим балоном за плечима. За його спиною стоять Марія і Фернанда.

Поки ми дивимося одне на одного, сирена замовкає, тиск води в пожежній системі поступово падає, і нарешті вона перестає текти. Крізь звуки падаючих зі стін і стелі крапель і дзюрчання струмочків по підлозі в кімнаті стає чутно далекий звук хвиль, що розбиваються об форштевень «Кроноса».

Закоханості надають надто великого значення. На 45 відсотків закоханість складається зі страху, що вам відмовлять, на 45 відсотків — з маніакальної надії, що саме цього разу ці побоювання не справдяться, і на жалюгідних 10 відсотків — із слабкого відчуття можливості кохання.

Я більше не закохуюся. Подібно до того, як уникаю захворювання на весняну лихоманку.

Але кожного, звичайно ж, може вразити любов. Останні тижні я щоночі дозволяла собі кілька хвилин думати про нього. Я дозволяю собі всім єством відчути, як сумує тіло, згадати, яким я бачила його ще до того, як узнала. Я бачу його увагу, згадую його заїкання, його обійми, відчуття його могутнього внутрішнього стрижня. Коли ці картини починають аж надто вже світитися смутком, я їх припиняю. В усякому разі, роблю таку спробу.

Це не закоханість. Для закоханої людини я надто ясно все бачу. Закоханість — це свого роду божевілля. Зовсім як ненависть, холодність, злість, сп’яніння, самогубство.

Трапляється — дуже рідко, але трапляється, — що я згадую про всі свої колишні закоханості. Ось, наприклад, зараз.

Навпроти мене, за столом в офіцерській кают-компанії, сидить людина, яку називають Терк. Якби ця зустріч відбулася десять років тому, я, можливо, закохалася б у нього.

Буває, що чарівність людини така велика, що вона долає все показне в нас, властиві нам забобони і внутрішні перепони і доходить аж до печінок. П’ять хвилин тому моє серце потрапило в лещата, і тепер ці лещата стискаються. Одночасно з цим відчуттям починає підніматися температура, яка є реакцією на перенесену напругу, і з’являється головний біль.

Десять років тому такий головний біль привів би до сильного бажання притиснутися губами до його губ і побачити, як він втрачає самовладання.

Тепер я можу спостерігати за тим, що відбувається зі мною, відчуваючи глибоку повагу до цього явища, але чудово розуміючи, що це не що інше, як короткочасна небезпечна ілюзія.

Фотографії зафіксували його красу, але зробили її мертвою, немов це краса статуї. Вони не передали його чарівності. Вона подвійна. Випромінювання, спрямоване назовні, і притягання до себе водночас.

Навіть коли він сидить, він дуже високий. Майже металево біле волосся зібране ззаду в хвіст.

Він дивиться на мене, і біль починає ще дужче пульсувати в нозі, спині й потилиці, і переді мною проноситься, немов зразки крижаних формацій, які ми повинні були ідентифікувати на іспиті, ціла низка хлопців і чоловіків, які протягом мого життя діяли на мене подібним чином.

Потім я повертаюся в реальність і приходжу до тями. Волосся у мене на потилиці стає дибом, нагадуючи мені, що, навіть коли забути про те, хто він такий, саме ця людина стояла на холоді за метр від мене тієї ночі, коли ми обоє чекали біля «Білого розтину». Свічення навколо голови — це було його дивовижне світле волосся.