Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Я покладаюся на кинуті Яккельсеном зауваження.

— Смілло, — каже він, коли я сьогодні вранці застаю його в пральні. Він сидить прихилившись спиною до ізольованих труб з гарячою водою, суне в рот сигару, заховавши руки в кишені, з метою вберегти від солоного морського повітря свою персикову шкіру, яка так необхідна йому, щоб гладити зсередини жіночі стегна. — Смілло, — відповідає він на моє питання про двигун, — він величезний. Дев’ять циліндрів, кожен з яких 450 міліметрів у діаметрі, з ходом поршня в 720 міліметрів. Зроблений на заводі «Бурмайстер і Вейн», із прямим реверсом, із наддуванням. Ми рухаємося зі швидкістю 18–19 вузлів. Він побудований у шістдесятих, але відремонтований. Ми оснащені, як криголам.

Я дивлюся на двигун. Який несподівано виникає переді мною — мені доводиться його обходити. Його паливні вентилі, стрижні його клапанів, труби радіатора, пружини, полірована сталь і мідь, його вихлопні труби і його безжиттєва, а проте повна енергії рухливість. Як і Лукасові маленькі чорні телефони, він — квінтесенція цивілізації. Щось одночасно очевидне і незбагненне. Навіть коли б це було необхідно, я б не змогла зупинити його. У якомусь сенсі його, напевно, і не можна зупинити. Можливо, на деякий час вимкнути, але не остаточно зупинити.

Можливо, так здається, бо він не людина, він позбавлений індивідуальності, він лише втілення чогось, що стоїть за ним, — душі машини, аксіоматики всіх двигунів.

А можливо, все це мені тільки ввижається через самотність, змішану зі страхом.

Але важливим речам я, проте, не можу знайти пояснення. Чому «Кронос» два місяці тому, в Гамбурзі, був оснащений значно більшим, ніж потрібно, двигуном?

Люк у перегородці за двигуном ізольовано. Коли він зачиняється за мною, звук двигуна зникає, і мені здається, що я оглухла. Тунель спускається на шість сходинок униз. Звідти на двадцять п’ять метрів тягнеться прямий, як лінійка, коридор, освітлений прикритими сіткою лампочками, — точна копія того проходу, по якому ми з Яккельсеном пройшли менше двадцяти чотирьох годин тому, але тепер це здається далеким минулим.

На підлозі цифрами позначені номери паливних танків, що знаходяться внизу. Я проходжу повз номери сім і вісім. Над тим місцем, де розташований кожен танк, висить вогнегасник, пожежне покривало і знаходиться кнопка сигналізації. Не дуже приємно, коли тобі на борту судна нагадують про пожежі.

Там, де закінчується тунель, нагору піднімаються кручені сходи. Перший люк виявляється на лівому боці. Якщо мої передбачувані розрахунки правильні, то він приведе аж до заднього і найменшого трюму. Я проходжу повз нього. Наступний люк знаходиться трьома метрами вище.

Приміщення різко відрізняється від тих, які я бачила раніше. Воно не більше шести метрів заввишки. Стіни не піднімаються до верху палуби, а закінчуються десь у міжпалубному просторі, там промінь світла від мого ліхтарика губиться в темряві.

Фарба зі стін у приміщенні облущилася, воно все у плямах, і видно, що його багато використовують. Біля однієї стіни складені дерев’яні клини, манільські троси і вантажні візки.

Біля іншої стіни складені в штабель і закріплені приблизно п’ятдесят залізничних шпал.

Поверхом вище двері ведуть у твіндек. Промінь світла знаходить віддалені стіни, високий край виступаючого трюму, кріплення під тим місцем, де повинна стояти задня щогла. Білі бухти електричного кабелю, сопла спринклерної протипожежної системи.

Твіндек іде від одного борту до іншого і являє собою довге приміщення з низькою стелею, підтримуваною колонами. Він починається десь біля тих перегородок, за якими знаходяться холодильники і склади, а другий його кінець зникає в темряві кормової частини.

У цьому напрямку я і рухаюся. Пройшовши двадцять п’ять метрів, я бачу поручні. Трьома метрами нижче промінь ліхтарика освітлює дно. Кормовий трюм. Я згадую підрахунки Яккельсена: тисяча кубічних футів проти трьох з половиною тисяч, які я тільки що бачила.

Я дістаю свій рисунок і порівнюю його з тим приміщенням, яке міститься піді мною. Воно виглядає трохи меншим, ніж я намалювала.

Я йду назад до кручених сходів і спускаюся вниз до перших дверей.

Стоячи на дні трюму, можна зрозуміти, чому він виглядає меншим, ніж на моєму рисунку. Він наполовину заповнений.

Щось квадратне, півтора метра заввишки, під блакитним брезентом.

За допомогою викрутки я проробляю дві дірочки в брезенті й розриваю його.