Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Не задля розваги я пішла гуляти на ют. Я обміряю «Кронос». Я дивлюся на воду, але вся моя наявна енергія йде на те, щоб запам’ятовувати.

Я проходжу двадцять п’ять з половиною метрів палубою повз задню щоглу та її дві вантажні стріли і далі до кормової надбудови. Дванадцять метрів уздовж надбудови. Я спираюся ліктем на фальшборт і прикидаю, що надводна висота борту — п’ять метрів.

Позаду мене хтось стоїть. Я обертаюся. Хансен заповнює собою весь дверний отвір, що веде до слюсарної майстерні. Масивний, у великих чоботях з дерев’яними каблуками. У руці він тримає щось, що нагадує короткий кинджал.

Він розглядає мене з тим лінивим тваринним задоволенням, яке з’являється у деяких чоловіків від усвідомлення власної фізичної переваги.

Він піднімає ножа. Потім підносить ліву руку до леза і починає коловими рухами протирати його маленькою шматинкою. На лезі залишається білий слід, схожий на мильний.

— Крейда. Їх треба чистити крейдою. Інакше не блищатимуть.

Він не дивиться на ніж. Поки говорить, він не спускає з мене очей.

— Я їх сам роблю. Із старих ножівок по металу. Найтвердіша сталь у світі. Спочатку я обробляю лезо на точилі. Потім доводжу на наждачному полотні, потім на бруску. І нарешті полірую крейдою. Дуже, дуже гострі.

— Як бритвене лезо?

— Гостріше, — каже він задоволено.

— Гостріше, ніж манікюрні пилочки?

— Набагато гостріше.

— Як же виходить, — кажу я, — що ти так страшенно погано поголений і що кожного разу, коли ти з’являєшся на камбузі, у тебе неймовірно брудні нігті?

Він дивиться на капітанський місток і знову на мене. Облизує губи. Але не знаходить, що відповісти.

Історія повторюється? Хіба Європа не намагалася завжди спустошувати свої клоаки в колоніях? Хіба «Кронос» не те ж саме, що судно із засудженими на шляху до Австралії, іноземний легіон на шляху до Кореї, англійські командос на шляху до Індонезії?

У себе в каюті я дістаю два складені аркуші формату А4. Вони лежали в кишені моєї куртки. Я більше не залишаю нічого важливого в каюті. Поки я ще пам’ятаю, я заношу ті цифри, які відміряла кроками, на креслення корпусу «Кроноса», який я почала робити. На берегах я записую решту цифр. Частину з них я знаю, частину додумую.

Загальна довжина: 105 метрів

Внутрішня довжина: 97 метрів

Ширина: 15 метрів

Висота верхньої палуби: 9,5 метра

Висота другої палуби: 6 метрів

Вантажомісткість (II палуба): 100 000 куб. футів

Вантажомісткість (корпус): 125 000 куб. футів

Усього: 225 000 куб. футів

Швидкість: 18 вузлів, при ефективній потужності 4500 к. с.

Споживання палива: 14 тонн на добу

Дальність плавання: 10 000 морських миль

Я намагаюся знайти пояснення тим обмеженням, які накладаються на пересування екіпажу по судну. Коли ескімос Ханc плив з Пірі до Північного полюса, матросам було заборонено виходити на офіцерську палубу. Це було частиною військової муштри, спробою за допомогою судна доправити до Арктики надійність і спокій феодальної ієрархії. На сучасному судні екіпаж надто малий для подібних правил. Одначе вони існують на «Кроносі».

Я вмикаю пральні машини. Потім виходжу з пральні.

Якщо ти є частиною ізольованої групи — в інтернаті, на материковому льоду, на судні, — то твоя індивідуальність стирається, частково поступаючись місцем відчуттю єдиного цілого. Будь-якої хвилини я, не замислюючись, можу впізнати будь-яку людину цього суднового світу. По кроках у коридорі, по диханню уві сні за зачиненими дверима, по посвисту, робочому дню, по вахтовому годиннику.

А вони, у свою чергу, знають, де перебуваю я. Але є перевага в тому, що ти працюєш у пральні. По звуку здається, що ти там, хоча насправді тебе там немає.

Урс збирається їсти. Він відкрив відкидний столик поряд з конфоркою, постелив на нього скатертинку, накрив стіл і запалив стеаринову свічку.

— Fraulein Smilla, attendez moi one minute. [34] Фрейлейн Смілло, зачекайте одну хвилиночку (нім., франц., англ.).

Кают-компанія «Кроноса» — це вавилонське стовпотворіння англійської, французької, філліпінської, данської і німецької. Урс безпорадно плаває між уривками мов, яких він ніколи не вивчав. Я почуваю до нього співчуття. Мені чути, як руйнується його рідна мова.

Він витягує для мене стілець і ставить на столик тарілку.

Йому необхідна компанія, щоб їсти. Він їсть так, ніби йому хотілося б об’єднати жителів усіх країн навколо каструль із м’ясом, він сповнений незламної віри, що, незважаючи на всі війни, і насильство, і мовні бар’єри, і кліматичні відмінності, і вияви данського військового суверенітету в Північній Гренландії, навіть після введення самоврядування, у нас є одне спільне — нам треба харчуватися.