Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Коли в тридцяті роки запитали старезну Іттусаарсуак, яка дитиною разом зі своїм плем’ям і з родиною прийшла через острів Елсмір до Гренландії з тією хвилею еміграції канадських ескімосів, що вперше за сімсот років зустрілася з inuit у Північній Гренландії, коли її запитали — вісімдесятип’ятирічну жінку, котра пережила весь сучасний процес колонізації від кам’яного віку до радіо, — яке життя зараз у порівнянні з минулим часом, то вона, не замислюючись, сказала: «Краще — inuit набагато рідше вмирають з голоду».

Наші почуття повинні знаходити щиросердий вираз, щоб не відбувалося плутанини. Неможливо з повною щирістю ненавидіти колонізацію Гренландії, позаяк вона, поза всяким сумнівом, допомогла подолати матеріальні труднощі найважчих на Землі життєвих умов.

Кнопки відповіді на переговорному пристрої немає. Я прихиляюся до стіни поряд з ним.

— А я оце якраз сиджу і думаю, — кажу я, — коли ж мені випаде нагода себе виявити.

Прямуючи нагору, я виходжу на палубу. «Кронос» іде крізь довгі поперечні хвилі брижів, затухаючі хвилі, створені далеким штормом, який зник і не залишив після себе нічого іншого, крім рухливого, матово-сірого килима енергії.

Але вітер віє назустріч — холодний вітер. Я вдихаю його, відкриваючи рот, дозволяючи йому знайти резонанс — високу стоячу хвилю, неначе дуєш над шийкою порожньої пляшки.

Брезент з десантного бота знято. Стоячи спиною до мене, працює Верлен. Електричною викруткою він пригвинчує до днища довгі рейки з тикового дерева.

Лукас на містку сам. Він стоїть, поклавши руку на румпель. Автостерновий відключено. Щось підказує мені, що він воліє сам стояти біля стерна, хоча це дає менш точний курс.

Він не обертається, коли я входжу. Поки він не починає говорити, здається, ніби він і не помітив мого приходу.

— Ви накульгуєте.

Він виробив у собі здатність бачити все, при цьому ні в що особливо не вдивляючись.

— Це мої вени, — кажу я.

— Ви знаєте, де ми знаходимося, Ясперсен?

Я наливаю йому каву. Урс добре знає, яка кава йому потрібна. Маленька філіжанка. Чорна й отруйна, як один децилітр киплячої смоли.

— Я відчула запах Гренландії. Сьогодні на палубі.

Його спина виражає недовіру. Я намагаюся пояснити.

— Це вітер. Він пахне землею. І при цьому він холодний і сухий. У ньому лід. Це ми зустріли вітер, що віє з материкового льоду, над узбережжям.

Я ставлю перед ним філіжанку.

— Я не відчуваю ніякого запаху, — каже він.

— Наукою доведено, що затяті курці втрачають свій нюх. Від міцної кави він теж не поліпшується.

— Але ви маєте слушність. Сьогодні вночі, близько другої години, ми пройдемо мис Фарвель.

Йому щось від мене потрібно. Він не говорив зі мною з того дня, як я з’явилася на борту.

— Існує правило, за яким, проходячи мис, повідомляють про себе Гренландську льодову службу.

У Льодовому центрі я налітала 300 годин на «твін-оттері» Хевіленда і провела три місяці в бараках Нарсарсуака, малюючи льодові карти на основі авіазйомок, а потім відправляла їх факсом до Метеорологічного інституту, який передає їх для суден через «Радіо Скамлебек». Але я не розповідаю про це Лукасові.

— Дотримувати чи не дотримувати цього правила — справа добровільна. Але всі це роблять. Вони повідомляють про себе, а потім раз на добу виходять на зв’язок.

Він бере каву так, немов це ліки від головного болю.

— Якщо тільки плавання не протизаконне. І якщо не хочуть приховати свого руху. Якщо не повідомити про себе Льодову службу, то й Данській береговій службі нічого не повідомлять. І поліції.

Всі говорять зі мною про поліцію: Верлен, Марія, Яккельсен. А зараз ось — Лукас.

— Із власниками укладено угоду, що в дорозі бортовий телефон не використовуватиметься. Але я готовий зробити один виняток.

Спочатку ця пропозиція приголомшує мене. Мені здається, що я не справляю враження людини, якій необхідно повисіти на телефоні й поплакатися своїм родичам по «Радіо Люнґбю».

Потім мені сяйнула думка. Надто пізно, звичайно, але тим яснішим усе стає. Лукас думає, що я з поліції. Верлен так думає. І Яккельсен. Вони думають, що я переодягнений поліцейський. Це єдине розумне пояснення. Тому Лукас і взяв мене на борт.

Я дивлюся на нього. По ньому нічого не помітно, але, звичайно, він повинен відчувати страх. Напевно, страх був написаний на його обличчі вже при першій нашій зустрічі, тоді, коли він, відвернувшись, дивився у вікна казино. У його житті, безперечно, були сумнівні рейси. Але цей із самого початку дуже від них відрізняється. Цього плавання він боїться. Настільки, що навіть узяв мене на борт, будучи переконаним, що я щось розслідую. Що його вимушена поступливість забезпечить йому свого роду алібі, якщо на нього, «Кронос» та його пасажирів обрушиться закон.