Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— Вона надто тонка.

— Тиск по вертикалі. Навантаження на щоглу дає спрямований униз тиск. Ніякого помітного поперечного тиску не виникає.

Я налічую п’ятдесят шість сходинок і прикидаю, на скільки метрів ми піднялися, виходить висота триповерхового будинку. Моїй нозі це нелегко дається.

Нагорі трапа майданчик, що прилягає до перегородки. У перегородці — кругла кришка діаметром півтора метра. На ній два затискні колеса, які роблять її схожою на двері сейфа з мультфільму. Кришка не відповідає тому, що її оточує. «Кронос» виглядає так, ніби він побудований одночасно з «Кіста Дан» судноплавної компанії «Лаурітсен» — моєю першою захоплюючою зустріччю з великими дизельними суднами. Це було в моєму дитинстві, на початку шістдесятих. Кришка здається виготовленою позавчора.

Вона зачинена не дуже щільно. Яккельсен повертає обидва колеса на півоберта і смикає її на себе. Вона має бути важка, але піддається без опору. З внутрішнього боку ущільнення — потрійний борт з чорної гуми.

За дверима — платформа, яка височіє над темною порожнечею. Звідкись із-за дверей він дістає великий ліхтарик на батареях. Я беру його і запалюю.

Вже по звуку, по відбиттю його від далеких стін можна зрозуміти, яке велике приміщення. Тепер промінь світла досягає дна, яке, здається, запаморочливо далеко під нами. Насправді, мабуть, до нього десять-дванадцять метрів. Над нами приблизно п’ять метрів до кришки трюму. Я освітлюю весь отвір по периметру. На ньому таке саме гумове ущільнення. Я оглядаю дно. Воно являє собою ґрати з неіржавіючої сталі.

— Вони опущені, — каже він. — Коли тут стояв контейнер, вони були підняті вище.

Під ґратами підлога скошена у бік стічного люка.

Я знаходжу кут і проводжу ліхтариком знизу догори по стіні.

Стіни з полірованої сталі. На деякій відстані від дна промінь освітлює виступ. Він нагадує головку ручного душу. Але він розташований під кутом униз. Трохи вище — ще один виступ. Потім ще один. Те ж саме з іншого боку. Всього їх у трюмі вісімнадцять.

Я оглядаю всі стіни. У кожній стіні зверху, знизу і посередині вставлені ґрати завбільшки п’ятдесят на п’ятдесят сантиметрів.

Та платформа, на якій ми стоїмо, виступає на півметра над приміщенням. Зліва — приладова дошка. На ній чотири лампи, рубильник, лічильник з написом «кисень 0/00», ще один такий самий з написом «тиск повітря», термостат із шкалою від +20 до -60 градусів за Цельсієм і гігрометр.

Я вішаю ліхтарик на місце. Ми виходимо, і я зачиняю двері. Зліва в стіні — маленькі білі дверцята. Я намагаюся відімкнути їх, але Яккельсенів ключ не підходить. Це неважливо. Я приблизно уявляю собі, що за ними. За ними — така сама приладова дошка, як і в трюмі. Плюс кнопки керування.

Ми йдемо назад. Яккельсен попереду. Його енергія вичерпується. Він геть знесилився.

Він залишається чекати в своїй каюті, поки я ходжу по шахові фігурки. Я не зустріла ні душі. На моєму будильнику 3:30. Я відчуваю себе постарілою.

Я йду в душ. Коли я виходжу з душу, він стоїть у дверях. Повний енергії. З цілком іншим худим юним обличчям.

— Смілло, — шепоче він, — як щодо того, аби швиденько трахнутися?

— Яккельсене, — кажу я, — скажи мені одну річ. Цей Педер Мост теж був наркоманом?

Я засовую голову в сушильну машину і занурюю руки в ще пекуче гарячі рушники. Шкіра на обличчі і руках миттєво й відчутно починає сохнути.

Безпритульна людина завжди шукатиме зв’язок, схожість, запахи, кольори і переживання, які можуть нагадати їй про те місце, де в неї було відчуття рідної домівки, де вона колись могла знайти душевний спокій. У сушильній машині повітря пустелі. Одного разу в мене виникло відчуття рідного дому, коли я була в пустелі.

Ми йшли рівниною на дні долини, і навколо нас був рівний, мертвий простір, а над нами спекотне сонце. Неначе немилосердно цікавий Бог направив на нас свій мікроскоп і свою лабораторну лампу, бо ми були єдиними живими істотами в абсолютно безлюдному світі. Ми йшли піщаними дюнами і соляними озерами, через жовто-коричневе, попелясто-сіре та все ж хвилююче прекрасне пекло жари. Наприкінці дня почалася пилова буря, нам довелося притиснутися до землі, закривши обличчя хустками. У нас кінчилася вода, і в одного з учасників, молодого хлопця, піднялася температура, і він кричав, що вмирає від спраги. Коли буря пронеслася мимо, між нами і сонцем на мить повисла завіса здійнятого в повітря піску. Вона світилася зсередини, неначе поглинула сонце, неначе це разом із сонцем здіймався в небо величезний палаючий бджолиний рій. Але на душі у мене було світло і радісно без будь-якої на те причини.