Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Яке всього лише звук. А далі можна у пошуках того, що ховається за звуком, знайти тіло, з його кровообігом, течією лімфи. Його любов до льоду, його гнів, його тугу, його розуміння простору, його тлінність, його відданість і невірність. За всім цим вибух і загасання неясних сил, уривчасті і не зв’язані між собою картини спогадів, безіменні звуки. І геометрія. Глибоко в нас самих ховається геометрія. Мої вчителі в університеті постійно ставили питання, в чому виявляється реальність геометричних понять. Де знаходиться, запитували вони, ідеальне коло, справжня симетрія, абсолютна паралельність, якщо їх не можна змоделювати на цьому недосконалому навколишньому світі?

Я не відповідала їм, бо вони б не зрозуміли всієї очевидності моєї відповіді і всієї безмежності того, що з неї виходить. Геометрія існує в нашій свідомості як природжений феномен. На реальному світі ніколи не виникне сніговий кристал абсолютно правильної форми. Але в нашій свідомості існує виблискуюче і бездоганне знання про досконалий лід.

Якщо ти відчуваєш у собі сили, можна шукати й далі — за геометрією, за тунелями світла й пітьми, які є в кожному з нас і які тягнуться назад до нескінченності.

Так багато можна було б зробити, якби були сили.

Фільм закінчився дві години тому. Дві години тому Яккельсен повернувся в свою каюту. Але немає ніяких підстав для неспокою. Не можна вирости в Гренландії, не зіткнувшись з алкоголізмом чи наркоманією. Помилкове твердження, ніби наркотики роблять людей непередбачуваними. Навпаки, вони роблять їх дуже, дуже передбачуваними. Я знаю, що Яккельсен прийде. У мене достатньо терпіння, щоб чекати, скільки буде потрібно.

Я простягаю руку до вимикача, щоб чекати в темряві. Вимикач — між раковиною і шафою, тож мені необхідно нахилитися вперед.

Саме цей момент він і вибирає. Значить, він стояв, приклавши вухо до дверей. Я недооцінила Яккельсена. Підкравшись до моїх дверей, він відкрив замок своїм ключем і дочекався, поки почує який-небудь рух за ними, — і все це при тому, що я, стоячи прямо за дверима, не чула його. Тепер він відкриває двері так точно, що вони б’ють мені в скроню і відкидають мене на підлогу між ліжком і шафою. Увійшовши, він зачиняє за собою двері. Не сподіваючись на свою фізич-ну силу, він узяв із собою велику швайку з дерев’яною ручкою і порожнистим кінцем з полірованої сталі.

— Віддавай, — каже він.

Я намагаюся сісти.

— Не рухайся!

Я сідаю.

Він повертає швайку в руці так, що важкий кінець виявляється внизу, і б’є мене по ногах. Він потрапляє в щиколотку на правій нозі. На мить тіло відмовляється вірити в те, який сильний біль, потім білий язик полум’я піднімається по скелету до маківки, і верхня частина тіла, не слухаючись мене, падає на підлогу.

— Віддавай.

Я не можу вимовити ані слова. Але засовую руку в кишеню і, діставши маленький пластиковий футляр, простягаю йому.

— Решта.

— В шухляді.

Він роздумує. Щоб підійти до столу, йому потрібно переступити через мене.

Його неспокій виявляється сильніший, ніж будь-коли раніше, але в ньому з’явилася якась непохитність. Якось я чула, як Моріц розповідав, що з героїном можна прожити довге здорове життя. Якщо є гроші. Сама по собі речовина має майже консервуючу дію. У могилу наркоманів заганяють холодні під’їзди, гепатит, шкідливі домішки, СНІД і вимотуючі спроби роздобути гроші. Але якщо тобі дозволяє гаманець, ти можеш жити з цією звичкою, не скаржачись на здоров’я. Так говорив Моріц.

Я думаю, він перебільшував. Цинічне, іронічно-відчужене перебільшення фахівця. Героїн — це самогубство. Як на мене, ніскільки не краще, якщо це розтягнуто на двадцять п’ять років, за будь-яких обставин це презирство до власного життя.

— Дістань їх.

Я сідаю навпочіпки. Коли я намагаюся спертися на праву ногу, вона підкошується, і я падаю на коліна. Перебільшуючи своє падіння, я розтягуюся до раковини. Знявши білий рушник з гачка, витираю кров з обличчя. Потім повертаюся і, шкутильгаючи, роблю крок у бік письмового столу із шухлядами. Як і раніше з рушником в руках. І обертаюся до шафи.

— Ключ тут.

Повертаючись, я починаю замахуватися. Дуга, спрямована на ілюмінатор, піднімається до стелі і, прискорюючись, опускається до його носа.

Він бачить, що вона наближається, і відступає назад. Але він чекає всього лише легкого удару тканиною. Захована в рушнику кулька б’є його прямо в груди. Він падає навколішки. Я знову замахуюся. Він устигає підняти руку, удар припадає йому в передпліччя, відкидаючи його на ліжко. Він розлючується. Я б’ю щосили, цілячись йому в скроню. Він робить найрозумніше — рухаючись назустріч удару, здіймає руку, тож рушник обмотується навколо неї, і він смикає. Я пролітаю на метр уперед. Тоді він знизу з розмаху б’є мене швайкою прямо в живіт. Мені здається, що я бачу саму себе збоку, у польоті через каюту, і відчуваю спиною письмовий стіл. Він повзе до мене по ліжку. Я не відчуваю свого тіла і опускаю очі вниз.