Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

Він уважно дивиться на мене.

— Чому на носовій палубі? — Лукас сидить у кінці столу. Він говорить із Верленом, що сидить навскоси від мене. Трохи згорблений і покірний.

— Грівся. Перш ніж повернутися до роботи з полозами.

Тепер я пригадую. «Кіста Даний» і «Маґґі Дан», судна компанії «Лаурітсен» для арктичних плавань, — кораблі мого дитинства. Ще до американської бази, до перельотів з Південної Гренландії. Для екстремальних ситуацій, таких як, наприклад, вмерзання в лід, вони були обладнані особливими рятувальними дюралевими шлюпками, до яких знизу були прикріплені полози, тож їх можна було тягнути по льоду, як сани. Кріпленням таких полозів Верлен і займався.

— Ясперсен.

Він дивиться на аркуш паперу, що лежить перед ним.

— Ви покинули пральню за півгодини до кінця вашої вахти, тобто о 15:30, щоб прогулятися. Ви пішли вниз, у машинне відділення, побачили двері, відчинили їх і пішли по тунелю до сходів. Якого біса вам там було треба?

— Хотілося дізнатися, над чим я щодня проходжу.

— І що далі?

— Там виявилися двері. З двома ручками. Я беруся за одну з них — і лунає сирена. Спочатку я вирішила, що це я її увімкнула.

Він переводить погляд з Верлена на мене. Голос його глухий від гніву.

— Ви ледве тримаєтеся на ногах.

Я дивлюся Верлену в очі.

— Я впала. Коли спрацювала сигналізація, я зробила крок назад і впала зі сходів. Я, мабуть, ударилася головою об одну зі сходинок.

Лукас киває, повільно і розчаровано.

— У вас є питання, Терку?

Він не змінює пози. Він просто нахиляє голову. Йому можна дати і тридцять п’ять років, і сорок п’ять.

— Ви курите, Ясперсен?

Як добре я пам’ятаю цей голос. Я хитаю головою.

— Спринклерна система вмикається по секціях. Ви де-небудь відчували запах диму?

— Ні.

— Верлене, де були ваші люди?

— Я намагаюся це з’ясувати.

Терк підводиться. Він стоїть прихилившись до столу і задумливо дивиться на мене.

— Згідно з годинником на містку, сигналізація спрацювала о п’ятнадцятій п’ятдесят сім. Вона вимкнулася через три хвилини сорок п’ять секунд. Весь цей час ви були в зоні дії спринклерів. Чому ви не промокли до нитки?

Немає і сліду від тих відчуттів, які я тільки що пережила. Крізь лихоманку я розумію тільки одне — ще одна людина, наділена владою, мучить мене. Я дивлюся йому прямо в очі.

— Більша частина того, з чим мені доводиться стикатися в житті, стікає з мене, як з гуски вода.

Гаряча вода приносить полегкість. Я, що з дитинства звикла до молочно-білих, крижаних ванн з талої води, потрапила в залежність від гарячої. Це одна з тих залежностей, які я за собою визнаю. Як і потребу іноді пити каву, іноді спостерігати, як на сонці виблискує лід.

Вода в кранах «Кроноса» — справжній окріп, і я, зробивши собі таку, що ще трохи — і обпечуся, стаю під душ. Угамовується біль у потилиці і спині, біль від синців на животі, і майже зовсім перестає боліти все ще розпухла, покалічена нога. Потім температура у мене піднімається ще вище, мене починає дужче морозити, але я все одно продовжую стояти під душем, а потім усе минає і залишається лише слабкість.

Узявши на камбузі термос із чаєм, я несу його до своєї каюти. Поставивши його в темряві на стіл, я зачиняю двері, полегшено зітхаю і запалюю світло.

На моєму ліжку в білому тренувальному костюмі сидить Яккельсен, його зіниці зникли в глибині мозку, залишивши кварцево-скляний погляд, що виражає вдаване самовдоволення.

— Слухай, ти розумієш, що я тебе врятував?

Я чекаю, поки в руках і ногах мине напруга від пережитого переляку, щоб можна було спокійно сісти.

— Світ моря, кажу я собі, надто суворий для Смілли. Тому я йду в машинне відділення, сідаю і чекаю. Адже коли хочеш тебе побачити, то треба просто спуститися вниз. І тоді ти рано чи пізно пройдеш повз мене. Я бачу, що пря-мо за тобою йдуть Верлен, Хансен і Моріс. Але я не рухаюся. Адже я замкнув двері на палубу — у вас немає іншого шляху назад.

Я мішаю чай. Ложечка дзенькає об філіжанку.

— Коли тебе несуть назад у мішку, я все ще там сиджу. Мені зрозумілі їхні проблеми. Адже викидати відходи з камбуза і тих, хто вам не подобається, за борт — це минуле сторіччя. На містку постійно перебуває дві людини, а палуба освітлена. Тому, хто перекине через планшир щось більше від сірника, загрожують неприємності і слідство. Нам довелося б іти до Готхопа, і тут усе б аж кишіло маленькими кривоногими гренландцями в поліцейській формі.

Він розуміє, що говорить з одним з маленьких кривоногих гренландців.