Питер Хёг - Смілла та її відчуття снігу

— Вибач, — каже він.

Десь б’ють чотири подвійних удари, чотири склянки, одиниця вимірювання часу в морі, часу, який не робить відмінності між днем і ніччю, але знає лише монотонну зміну чотиригодинних вахт. Ці удари посилюють відчуття нерухомості — ніби ми ніколи й не відпливали, а залишалися на одному й тому самому місці в часі і просторі й лише глибше і глибше заривалися в безтямність.

— Хансен залишився* стояти біля люка до машинного відділення. Тому я пішов на палубу і вперед на трап лівого борту. Коли піднімається Верлен, стає ясно, чим усе це пахне. Верлен чатує на палубі, Хансен біля люка, а Моріс залишився один з тобою внизу. Що це може означати?

— Можливо, те, що Морісу захотілося швиденько тряхнутися?

Він задумливо киває.

— Щось у цьому є. Але йому подавай молоденьких дівчаток. Інтерес до зрілих жінок приходить тільки з досвідом. Я знаю, що вони хочуть скинути тебе в трюм. І добре ж придумано, га? Висота там дванадцять метрів. Виглядатиме так, ніби ти сама впала. Потім тільки зняти з тебе мішок — і все. Ось чому тебе несли так обережно. Щоб не залишити ніяких слідів.

Він просто сяє. Задоволений тим, що він усе вирахував.

— Я йду в твіндек і звідти до трапа. Через сходинки мені видно, як Моріс затягує тебе в двері. Він навіть не захекався при цьому. Ще б пак — щодня в спортивній каюті. Двісті кілограмів на силовому тренажері і двадцять п’ять кілометрів на велотренажері. Треба щось вирішувати. Адже ти для мене ніколи нічого не робила, так? Більше того, від тебе були самі неприємності. І в тобі є щось з біса, щось таке…

— Від старої діви?

— От-от. З другого боку, Моріс мені ніколи не подобався.

Він робить ефектну паузу.

— Я прихильник жінок. Тому я запалюю сигарету. Мені вас не видно — ви на платформі. Але я беру датчик у рот, видихаю, і сигналізація спрацьовує.

Він уважно дивиться на мене.

— Моріс з’являється на трапі. Море крові. Спринклери змивають її зі сходів. Маленька річка. Може вирвати. Чому вони так стараються? Що ти їм зробила, Смілло?

Мені потрібна його допомога.

— Досі мене терпіли. Все це трапилося, тільки коли я наблизилася до корми.

Він киває:

— Це завжди були володіння Верлена.

— Ходімо зараз на місток, — кажу я, — і розповімо все це Лукасу.

— Нізащо.

На обличчі у нього з’явилися червоні плями. Я чекаю. Але він майже не може говорити.

— Верлен знає, що ти сидиш на голці?

Він реагує з тим перебільшеним відчуттям власної гідності, яку іноді зустрічаєш у людей, що досягли дна.

— Це я керую наркотиками, а не вони керують мною.

— Але Верлен розгадав тебе. Він може розповісти про тебе. Чому ти так цього боїшся?

Він уважно вивчає свої теніски.

— Звідки у тебе ключ, який підходить до всіх дверей, Яккельсене?

Він мотає головою.

— Я вже була на містку, — кажу я. — З Верленом. Ми дійшли висновку, що сигналізація спрацювала сама по собі. І що я впала зі сходів з несподіванки.

— Лукас не купиться на це.

— Він нам не вірить. Але зробити нічого не може. Про тебе взагалі не було мови.

Він відчуває полегкість. Потім у нього виникає думка.

— Чому ти не сказала, що сталося?

Я повинна забезпечити собі його підтримку. Це — як спроба збудувати щось на піску.

— Мене не цікавить Верлен. Мене цікавить Терк.

На його обличчі знову паніка.

— Слухай, це набагато гірше. Я знаю, що тут діло нечисте, він — це bad news. [53] Погані новини (англ.).

— Я хочу знати, по що ми пливемо.

— Я ж сказав тобі, ми пливемо по наркотики.

— Ні, — кажу я. — Це не наркотики. Наркотики привозять з тропіків. З Колумбії, Бірми, Пакистану. І їх відправляють до Європи. Або США. Вони не потрапляють до Гренландії. В усякому разі, не в таких кількостях, що потрібне судно водотоннажністю чотири тисячі тонн. Той передній трюм — це спеціальне приміщення. Я ніколи нічого подібного не бачила. Воно може стерилізуватися парою. Можна регулювати склад повітря, температуру, вологість. Ти все це бачив і про все це думав. Ну і для чого це, по-твоєму?

Його руки живуть своїм життям, безпорадно і метушливо рухаючись над моїми подушками, немов пташенята, що випали з гнізда. Його рот відкривається і закривається.

— Щось живе, дитинко. Або ж це позбавлено будь-якого сенсу. Вони збираються везти щось живе.

Сонне відчиняє мені двері медичної каюти. На годиннику 21-ша. Я знаходжу марлеву пов’язку. Свою невпевненість він підкріплює стійкою «струнко». Тому що я жінка. Тому що він мене не розуміє. Тому що він щось намагається сказати.