Анна Хома - Терези

А хіба не можна… хоч інколи?

Насправді він хотів вивідати у неї дорогою що, де і коли – балакучою видалася йому жіночка. Однак увечері, що далі вони відходили від цивілізації, то мовчазнішим він ставав. Віра Олегівна пробувала розговорити його, та марно.

А щойно переступивши поріг невеличкого ошатного будиночка в селищі Вульки, Максим одразу заквапився додому. Від вина відмовився, на вдячні слова щось промимрив, погладив кудлатого песика і швидко пішов геть.

Сутеніло. Ліс відкидав на ґрунтову дорогу сірі тіні. За пару кілометрів від пожвавленої магістралі було тихо, тільки цвіркуни сюрчали навперебій. Групка дітей на велосипедах мовчки промчала повз Максима. З одного боку серед поля бовванів завод «Іскра», з іншого – напіврозвалена хатка без вікон і дверей, на якій великими цифрами був написаний телефон для охочих придбати.

Наче є охочі жити біля лісу…

Вийшовши на Зелену, він нарешті сповільнив крок. Місто увімкнулося вервицею автівок, заклопотаними пішоходами, стайками тинейджерів біля нічних кіосків…

Місто повернулося до нього, не помітивши власного зникнення.

Уже рік Максим не ходить у ліс. Ніяких шашликів, грибів, чорниць, прогулянок, кемпінгів, озер і відпочинкових баз.

Ліс більше ніколи не візьме його у свій полон. Ніколи.

Цієї ночі їй наснився ліс. Не просто ліс, а Ліс, древній, правічний, що вкривав усю землю, і вона знала, що з нього немає виходу. Жодних стежок, прогалин, галявин у тому лісі не було. Тільки вона і непролазні хащі довкола.

Раптом у нетрях під столітніми деревами почувся хрускіт, наче хтось розгризав кістки.

Олеся побігла.

Хрускіт наростав. Вікові дерева валилися під чиїмсь нестримним натиском, чагарники хапали за сукню, пріле листя ковзало під ногами, а ліс все не закінчувався.

Раптом земля зникла і під ногами розкрилося урвище. Вона встигла схопитися за гілку, але позаду вже чулося важке дихання, а далеко внизу зникав за поворотом потяг, на який вона не встигла. Цієї миті щось лихе і чорне стрибнуло їй на плечі…

Олеся прокидається і хвилину згадує, де вона. А згадавши, сміється. Невже то був лише сон?

– Їсти будеш? – мама заглядає до її спальні з мискою оладків у руках. – Бо я їду в село, може з ночівлею, а тебе через твою роботу ніколи не бачу. То, може, поснідаємо разом?

– Мені таке наснилося… – Олеся встає з ліжка і чує, як у вхідні двері дзвонять. – Я відчиню!

Вона поправляє косу, накидає свій халатик і рушає до дверей.

За порогом стоїть орк, і кров із шампура в його руці скрапує на килимок.

…Олеся кричить і прокидається.

То був не сон…

Мовивши кілька фраз по телефону і не дочекавшись відповіді з того боку, я жбурнула мобілку подалі й припала до горлечка пляшки. А тоді відчула, як хвиля нудоти піднялася мені до горла.

Я ледве встигла до ванної.

Якби я вела щоденник, я б написала, що тієї ночі почався новий відлік мого існування. А він хай валить, куди хоче, боягуз! Впораюся і без нього! От тільки приведу себе у форму… Якби ж мені не було так зле…

Вчепившись в умивальник, я підвела голову.

Людина в дзеркалі була дуже бліда. З її очей текли і текли сльози.

Настав вечір. Ще один вечір ще одного беззмістовного дня. Дощ за вікном будив, термосив, закликав до війни.

Олеся вирішила послухатися Марти і зробити вдома генеральне прибирання. Але побоявшись, що сама не впорається, пішла до мами питати, чи та не проти.

Мама втішилася страшенно, сказала, що через дощ вони завтра не поїдуть на дачу і що вона так давно планувала генеральне прибирання, але з тими жахливими подіями все якось відкладалося. І як добре, що вони будуть прибирати всією сім’єю!

Олеся повернулася до своєї кімнати, лягла і знову спробувала заснути.

Але дощ за вікном будив, термосив, закликав до війни…

І вона вирішила не чекати до завтра.

Поки дійшов додому, Максим змок як хлющ. Практично дванадцять годин на ногах, раптова злива увечері, а наступної ночі треба знову йти на роботу. І знову шукати голку в тому ж стогу сіна.

Йому б сховатися у гараж, увімкнути «4400» виробництва «Лост-фільм» і випасти з реальності до ранку. Але так він жив увесь останній рік. І ось що з цього вийшло…

– Алло, Вітьок, привіт, можеш говорити?

– Можу, щось сталося?

– Ви з Мартою щось бачили? Тоді, у Славському, уночі біля колії… Мені треба згадати, що точно сталося… тоді?