Анна Хома - Терези

Незамінних немає, любив повторювати Олександр Вадимович Кондур всякому, хто забувався, з ким має справу. А виявилося, що не всіх можна замінити.

Олександр ще раз проглянув полиці, де стояли забраковані препарати, і пішов оглядати решту складу. У його володіннях від його погляду ніхто і ніщо не могло заховатися. Окрім злодія…

Усі називали її тут Віра Олегівна, а вона цього терпіти не могла. Начебто їй сто років стукнуло!

А з іншого боку, це вказувало на рівень пошани до неї, все ж таки наближена до керівництва особа, і роботу свою знає, і працює з ранку до ночі.

Ось тільки шеф її незлюбив. Як вона не старалася його задобрити, нічого не допомагало! Невже йому подобаються жіночі сльози?

Мабуть так. Є ж такі чоловіки, яким хочеться продемонструвати свою владу над жінкою, от шеф, певно, з їх числа.

Ні, вона звикла, звичайно, але інколи так хочеться махнути на все рукою і не вийти на роботу.

А ще краще – вийти з літака десь на іншій півкулі у звабливому купальнику і крислатому капелюсі. І показати всім, яка з неї Віра Олегівна!

Враження від минулих вихідних досі були не надто хороші, і в ці, певно, теж доведеться шукати голку у величезній скирті, де навіть мобільного знайти ніяк не вдається, тому Максим втішився, коли оголосили, що на вихідних буде ревізія. Фірму закривали, усіх працівників складу викликали на роботу, і вони дружно проводили облік існуючих на папері та наявних ліків і виробів медичного призначення.

Усі застогнали, а він втішився. Бо нарешті випадала нагода поквитатися з бородатим не-Любомиром і, можливо, щось довідатися про Лешека. Бо все, що Максим дізнався від складських працівників, зводилося до пари фраз: «Класний був пацан» і «Шкода, що так рано вкоротив собі віку». А чому і навіщо, ніхто не знав. Усі наче води в рота понабирали.

Тато напередодні казав: «Якщо розслідування зайшло в глухий кут і не видно виходу, треба шукати інший вхід».

Максим кинув до рота жменю сухариків і пішов шукати той інший вхід. Але дорогою його відволікли. Спочатку йому трапився представник «Гербіону», вбраний, як усі представники, у костюм, сорочку і краватку, із сакраментальним запитанням, як знайти гуртовий відділ. Звісно, для того, щоб впарити менеджерам якийсь акційний препарат, за продаж якого вони отримають винагороду, а населенню будуть радити як чергову панацею.

А потім його ледве не збила з ніг заплакана пухкенька білявка в рожевому костюмчику з оборками. Схлипнувши, вона позадкувала, а тоді зникла за дверима з нудною назвою Відділ сертифікатів.

О, там він ще не був!

Втішати заплаканих білявок – це його друга спеціальність, тому Максим відважно рушив слідом.

Кабінет був невеличкий, але, починаючи з поличок і закінчуючи підлогою, всюди лежали папери, і майже на кожному аркуші – або флакончик, або блістер, або упаковка якогось препарату. Як вони в цьому хаосі давали собі раду, знав, певно, тільки бог фармації.

– Не можна плакати таким гарним жінкам, – Максим подав хусточку, присідаючи на край стільчика, заваленого якоюсь травичкою. – Очі будуть червоні.

– А як тут не плакати? Він постійно на мене кричить, постійно… ні за що!

І знову море сліз, і знову він як галантний кавалер втішає і як досвідчений розвідник потроху переводить розмову в потрібне йому русло.

– А Олеся Погребняк ще тут працює? Бо давно її не бачу…

– Та на лікарняному вона, а ви бачите скільки роботи, заміни нема… а він ще кричить…

Ще хвилин п’ятнадцять поспівчувавши і наслухавшись схлипувань і нарікань, Максим ледве не пішов геть із царства безладу, але останньої миті згадав про представника «Гербіону» і спитав:

– А Віктора Негоду пам’ятаєте? Менеджером на гурті працював, а тепер на «Берлін-Хемі» регіональним?

Білявка підняла на нього червоні очі.

– Був такий… привітний молодий чоловік… але не витримав, пішов…

Тільки пухкенькі білявки під сорок можуть вважати Вітька привітним.

– Підвозив мене не раз вечорами, я тут під лісом на Вульках живу, затримуюся часто… ніякого життя немає через цю кляту роботу, – і вона знову розревілася.

– Я теж можу сьогодні… провести вас, – хотів сказати підвезти, але вчасно згадав… Борг у цієї фірми є перед ним, кругленький такий борг.

– Справді? Ой, було б добре!

– Але я закінчую зміну аж о дев’ятій.

– Нічого, я затримаюся тут, хоч трохи наведу лад, бачите, що тут коїться.

Жіночі сльози ніколи до добра не доводили, але щоб настільки! І чого це ти такий сьогодні добрий?