Анна Хома - Терези

Як би він хотів помінятися з Олександром місцями! Хоч на годину відчути себе сильним і успішним. Справжнім мужиком. Хоч раз побачити в очах Олени той блиск, який з’являється, коли вона думає про іншого. Суперника. Батька його загиблого пасинка.

Може, взяти і спалити його фірму, щоб знав, як воно, – втрачати те, що зароблено важким трудом? Може, так буде краще для всіх?

Підсвідомий острах перед вихідними справдився і цього разу: він застудився.

І наче температура була невисока, і нежить не дуже докучав, а млявість начисто застопорила увесь процес. Наче йдеш-йдеш, щось намацуєш, бац – і знову мимо…

З викладачів найбільше харила деканша. Казали, що від сотні баксів носа воротила, але він не збирався платити. Не любив принижуватись, якось впорається і цього разу, аби тільки не забути дату іспиту з усіма теперішніми замутами…

На нічну зміну Максим забив, нового номера телефону вони не мали, а домашній можна вимкнути, нехай вираховують із зарплатні, переживе.

Отже, «квещенс намбе ван» на сьогодні: хто? «Намбе ту»: як? Ну і наостанок: якого милого, як каже шеф, він має всім цим заморочуватися? Шеф, щоправда, висловився б інакше, але справді: чому я?

І з батьком учора так розмови і не вийшло, викликали його на роботу, якась аптека, що була в них під охороною, згоріла.

Тато передзвонив уранці, коли Максим ще спав, і щось про трамадол почав, начебто згоріла аптека підпільно наркотою торгувала, і ще щось про власника і про те, що слідчі будуть розробляти коло його спілкування, але хлопець слухав упіввуха й одразу заснув після цього.

А тепер от задумався. Тато даремно нічого не говорить, слова з нього за день не витягнеш без необхідності.

Аптека торгувала трамадолом і наторгувалася так, що згоріла. І чим це йому має допомогти?

Вихідні обіцяли бути казковими!

Справи на кінній фермі нарешті зрушили з місця, з директором іподрому у неділю планував перетнутися, розвідати, що і за скільки купують та продають у його царині, з майором із ДСО теж стрілку забили на вечір, той швидко вхопився за пропозицію, коли дізнався, хто з ним про співпрацю говоритиме. Приємно відчувати свою силу, знають його тепер не лише у Львові, а й далеко за межами, авторитет не на рівному місці створювався стільки років, і нарешті можна пожинати плоди…

«Але ж головне, – піймав себе на думці Олександр, – що у суперника бізнес згорів, так йому і треба, буде знати, як чужих жінок переманювати…»

Він востаннє скинув поглядом територію свого майбутнього улюбленого і, мав надію, прибуткового хобі й сів до авто.

Пилипчак Віктор не зовсім і суперник, Олена до останнього чекала на пропозицію і виходила заміж, коли сину було десять років, а в Олександра народилася перша донька. Від грошей не відмовлялась, але в довгі розмови з ним не вдавалася, від сина правди не приховувала, чоловік теж був у курсі, але лохом був і лохом залишився. Тільки раз напився і подзвонив своєму однокурсникові, батькові пасинка: «Ну ти й ідіот, таку жінку проґавив».

Ідіота Олександр йому вибачив, бо Пилипчак сказав це не зо зла, а якось зі здивуванням, чи що. А от те, що в нього ніяк справи не складаються, за що не візьметься, все прогорає, отож Олександр мусив синові й далі грошей підкидати, дратувало і дивувало: як Олена – гонорова красуня з вищою біологічною освітою, залишаючись всі ці роки лаборантом на кафедрі, хоча могла б далеко піти, він пропонував і не раз свою допомогу, – як вона може жити з таким невдахою?

Рік тому залишилася без сина. Більше дітей не мала.

Олександр спохмурнів, вирулюючи на більш-менш нормальну дорогу з ґрунтової.

Обірвала відтоді всі зв’язки з ним, ніби винуватила його, що син пішов манівцями. Коли ховали хлопця – пообіцяв знайти винних, а востаннє як з нею намагався поговорити – дев’ятого червня цього року на заупокійній літургії, на яку він встиг уже під кінець, – не схотіла й слухати.

Згадав свою дружину. Які ж вони різні! Богдана воліла змовчати і зайвий раз не тривожити його своїми претензіями, якщо вони в неї і були, тихенько вела собі домашнє господарство, думаючи, що йому цього досить, а на склад чомусь взагалі боялася заходити, лякала її збудована ним велетенська махина, і його, мабуть, лякалася не раз, бо було чого. Жодного разу не виставила йому опір, добре, що доньки характером вдалися в нього.

Тільки тепер Олександр зрозумів, як не вистачало йому його Олени, не мав тепер приводу з нею бачитися, і це підкосило його, може, навіть дужче, аніж смерть сина. Занадто добре розбирався в фармакології, аби знати, що той так чи інакше погано закінчить, лікуватися не хотів, казав, що обов’язок батька – забезпечити дітей, а не лізти до них у душу…