Анна Хома - Терези

Ловили людей і садили їх до «мавп’ятника». Працювали в обшарпаних кабінетах, ходили обшарпаними коридорами, обмежували свою і чужу свободу обшарпаними стінами і заґратованими вікнами, хоча мали і гроші, і машини. І наче схожі на мєнтів із серіалів, але зовсім інакші. І абсолютно далекі від звичного йому середовища.

Кожного разу у кімнаті відпочинку Максим сідав поблизу вікна і намагався поменше вступати у розмови з татовими співробітниками. Аж поки один із оперів не підійшов якось до нього і не спитав:

– Нудьгуєш? – І не чекаючи відповіді, продовжив: – А я на твоєму місці навчився б за цей час дечого корисного, чого не вчать у школах. Дивись…

І він показав йому ази своєї науки. А за місяць спостережень Максим став би відмінником з цієї науки, якби хтось надумав влаштувати йому іспит. І тато помітив, що ходити з ним на роботу для малого стало вже не так нестерпно.

– Кажуть, ти знайшов собі серед наших приятеля?

– Ти злишся?

– Чому ти так вважаєш?

– Усі батьки зляться, коли діти виростають і стають незалежними.

– Незалежними? – тато розсміявся. – Тобі тільки чотирнадцять років!

– Ну то й що? Це не залежить від віку.

Максим досі пам’ятав, як тато зупинився тоді й подивився йому в очі.

– А ти справді виріс. Я тільки тепер це помітив.

Той татів співробітник – слідчий обласного слідчого управління – загинув у прохідному дворі біля власного будинку від рук грабіжника. І прийшовши разом з батьком на його поминки, Максим познайомився з його сім’єю. Вдова, Тамара Василівна, була вбита горем, але його, Максима, прийняла радо, як рідного.

Їхній син був на чотири роки старший від Максима, саме закінчив школу і вступив до медуніверситету на фармацевтичний факультет. Його звали Олексієм, але всі кликали його Лешеком.

Двоюрідна сестра Лешека на той час мала десять років і весь час сиділа десь у куточку. Її звали Олександрою. Але всі кликали її Олесею.

Загалом, перше півріччя цього року було успішним.

Роздрібна мережа «Конвалії» охопила Львів і Львівську область. Кілька аптечних мереж він купив у Києві. У Запоріжжі, Кривому Розі й Полтаві відкрилися представництва з гуртовими складами. Вантажівки Олександра їздили практично всією Україною.

Здавалося, ось-ось настане зоряний час української фармації і він посяде у ній не останній щабель.

Олександр кричав на начальника транспорту аж шибки дзвеніли:

– Як ваш водій посмів виїхати без накладних?! А якби його дорогою зупинили даішники, як би він пояснював набитий під зав’язку кузов?!

Звісно, він використовував при цьому зовсім інші, влучніші, слова.

Власне, це була дрібничка. Але жодна дрібничка на його фірмі не проходила повз його увагу. Особливо, коли податкова сиділа у них вже другий день.

А це псувало йому і нерви, і шлункові соки. Про глюкозу у крові він волів навіть не згадувати.

Начальник транспорту, Анатолій Григорович Пономарьов – худий чолов’яга з порепаним обличчям і вічно червоним носом, хоча Олександр знав достеменно, що той не вживає, – втягнув голову в плечі. Водії дозволяли собі багато чого, бо забирали і перевозили «тару» й отримували за свій ризик не найбільшу зарплатню, але наймати експедиторів було марнотратно.

Згадка про зарплатню, яку мусив видати працівникам учора, бо закінчувався місяць і навіть прибиральниці дивилися на нього виклично і нахабно, остаточно зіпсувала Олександрові настрій.

– Якщо ти не наведеш лад серед своїх людей, то сам розвозитимеш усі напрямки! Без запізнень!

Шибки в кабінеті звикли до таких сцен, працівники теж. Тож треба було вигадати щось нове.

– Знімаю п’ятдесят відсотків зарплати, Григоровичу. Тобі і твоєму забудькуватому водієві. Щоб пам’ятали.

– Водієві не можна, Олександре Вадимовичу. Вони ночі не сплять, відповідають за такі суми, машини ламаються, після рейсу часто на цілий день на ремонт стають, а увечері знову в дорогу, а дороги знаєте які, на складі постійно щось плутають, не додають, вони мусять вислуховувати скарги клієнтів на погану логістику, менеджерів, ціни. Ні, тільки не водієві.

– Хочеш добреньким бути?! – Олександр грюкнув кулаком по столі. – Думаєш, я не знаю про бензин, який ти дозволяєш їм збувати наліво?!

– Я мушу дивитися крізь пальці, бо де ж ми наберемо нових водіїв?

Як би Григорович його не боявся, за своїх підлеглих він завжди стояв горою. Григорович, Ілона і головний бухгалтер. Решта тільки підтакували, коли звучала пропозиція покарати котрогось із їхніх працівників.