Анна Хома - Терези

Інтернатура починалася в серпні. А до серпня треба було ще дожити. Після першої ночі на складі Максим почувався наче лимон після гарячого чаю.

Тому Марту помітив, коли мало не зіштовхнувся з нею на тролейбусній зупинці.

– А я думаю, ти чи не ти? Привітик, Максе!

Крупні сережки, розсипане до плечей хвилясте волосся, великі карі очі, пухкі губи, струнка фігура, джинсовий костюм зі стразами. Багато блиску, який їй ніколи не шкодив.

Вона вийшла з Вітькової робочої автівки і тепер підозріло оглядала хлопця. Не дивно, якщо він виглядав так само, як почувався.

Колись вони зустрічалися, знайомі казали про них, як про найкрасивішу пару у Львові, але не склалося.

– Привіт! Я після нічної зміни.

– Ага, зрозуміло.

– Де Вітьок?

– Поїхав у відрядження по регіону, ти ж знаєш, мотається, бонуси заробляє. Хочемо цього літа поїхати у Таїланд. А ти кудись збираєшся?

Щось клацнуло у нього всередині. Намагався триматися від неї подалі. Тепер вона була дівчиною його друга.

Хоча коли це йому заважало?..

– Відіспатися.

– Усе літо? – вона дзвінко розсміялася.

– Хотілося б. Але з понеділка знову на зміну.

– Впізнаю «Конвалію». Вітьок днював і ночував там, поки не звільнився.

– А… чому він звільнився, знаєш?

– Та через шефа. Той прийшов, укотре нагаркав на них, здається, навіть розбив об підлогу пляшку коньяку, яку знайшов у чиїйсь шухляді. От і урвався терпець. А ти як, призвичаюєшся?

– Я… я не знав, що там Лешек працював. І Олеся… А ти знала?

– Жахлива історія. Досі не вірю, що Олексія нема. Не хочу вірити… З Олесею зустрілася, вона не відповідала на дзвінки, то я пішла до неї.

– І як… вона?..

– Якась загальмована, ні на що не реагує, думаю, їй потрібен час. Ми з ними рідко останнім часом бачилися. А яка гарна була у нас компанія. Ти, я, Віктор, Лешек, Олеся… Пам’ятаєш, як ми жартували, що у нас навіть імена пасують одне одному: Макс і Марта, Олексій і Олеся, тільки Віктору ще якусь Вікторію знайти… Гарні були часи… Чому все так змінилося, Максе? Після того випадку… у Карпатах вони наче відгородилися від усіх, наче ми в чомусь винні. А в чому ми винні?..

Знову щось клацнуло в грудях. Наче дракон, великими гострими зубами.

Треба витягати меч і ставати з ним до бою. Але сил вистачало тільки на те, щоб дійти до ліжка.

Навіть роздягнутися сил не було.

Марта допомогла.

…Коли прокинувся, на душі було марудно.

Ніби й нічого страшного не трапилося, він прокинувся у своєму ліжку, Марти ніде не було видно, але на душі все одно було кепсько.

Як того червневого ранку під Славським…

– …Що тобі зрозуміло, Марто?

– Ти пам’ятаєш, як пила ті свої «колеса»?

– Ні, не пам’ятаю.

– Ти пішла одразу спати?

– Не пам’ятаю, кажу ж!

– А біля ліжка було якесь горнятко чи стакан?

– Біля ліжка?.. Кока-кола була півлітрова.

– Повна?

– Ні, майже порожня…

– Ага, значить, кока-кола…

– Що значить, «ага, значить»?

– Не розумієш? Хтось заходить на кухню, бачить сліди нашої з тобою п’янки, бере цю кока-колу, кидає туди твої таблетки і ставить на тумбочку біля твого ліжка. Прокинувшись від сушняка, ти автоматично випиваєш і знову засинаєш. Повір мені, коли сушняк – вип’єш і коку, і колу.

– Хто?

– Ну, як хто? А ти і цього не пам’ятаєш?

– Чого я ще не пам’ятаю? Марто?!

– Як ти виглянула у вікно – і зблідла, і сказала, що в тебе має бути ще якийсь вишневий лікер. Коли ти пішла за ним, я крадькома визирнула з вікна і побачила «Шкоду». Ну, ту що «Фабія»… Помаранчеву.

– «Шкоду»?

– Так.

– Його «Шкоду»?

– Ну так. А ти точно нічого не пам’ятаєш?

– «Шкоду» я пригадую, вона стояла у дворі, а потім… потім я прокинулася вночі… і мені було дуже зле… Я подумала, що то від вина… Ти хочеш сказати, що він… що то він підмішав мені снодійне?

– Може, він і не збирався, просто хотів побачитись, як-не-як – роковини тих жахливих подій, може совість раптом прокинулася, хоча навряд… Двері відчинені, от він і увійшов, а ти й не почула… А тоді заглянув на кухню, помітив цю упаковку у смітнику, витягнув і зметикував, що втрачати такий шанс не можна. Він же добре шарить у фармакології.

– Який шанс?

– Ти знаєш про нього таке, чого він волів би про себе не знати. Ти все життя будеш шантажувати його, ну а кому це сподобається?

– Чим шантажувати?

– Мовчанням, чим же іще.

– ?

– Дорогий мій Олесику, яка ти ще наївна. Макс тільки прикидається пай-хлопчиком, якби він був порядним, то вже давно б тобі зателефонував і вибачився для початку. От буквально вчора зустріла його на зупинці, штормило його конкретно, був без машини, а зачувши, що Вітьок у відрядженні, одразу став проситися, щоб я його підвезла. Ну я й підвезла, мені що, а він заснув у мене в машині, довелося його ще й у хату заводити, допомагати куртку зняти і кросівки, бо був геть ніякий. І уявляєш, я його до дивана підводжу, а він давай мене мацати, каже, згадаємо минуле, ніхто не дізнається, то я його штурхнула з усієї сили та й вибігла геть. Уявляєш, який засранець! Син мєнта – і цим все сказано. Навіть їхня мама не витримала і поїхала від них. Уже рік, як за кордоном сидить, вона все тримала у своїх руках, вони тепер геть опустилися без неї. Коли ми з ним розійшлися, я наче на світ народилася. Грати роль його матусі й відбиватися від усіх його подружок – ні, дякую, я вже сита цим по зав’язку!